200 гривень. Не 2 000 і не 20 000 – всього-на-всього 200 гривень. І саме через них у мене всередині закипала злість. Не тому, що мені шкода ті гроші. А тому, що я чесно здала їх, як і більшість із колективу, а Олег – ні. Він ще й розповідав щось про “мамині ліки”, коли через два дні виклав фото біля новенької Mazda з підписом “Інколи треба себе тішити”. Мене аж перекосило. Не тому, що в нього машина. А тому, що брехня. Ніби ми всі тут дурні й нічого не бачимо.
Я не знаю, що образило мене більше – те, що він збрехав, чи те, як безсоромно потім зробив вигляд, що нічого не сталося. Уяви собі: людина, якій довіряєш, як рідному брату, крутить тобою, як хоче. І найгірше – не заради вигоди. А просто, бо може. Бо звик, що всі мовчать.
Все почалося з дрібниці. Як завжди, в таких історіях. У нашому відділі бухгалтерії в міському центрі культури робота завжди йшла повільно, але рівно. У кожного – своє місце, своє крісло, своя чашка. Ми, мовчазна четвірка – я, Галина, Люба і Олег. Звичне середовище, де навіть дихають у такт. Але іноді одна маленька брехня робить із цього акваріума справжнє болото.
Наш директор святкував 60 років. Усі відділи скидалися на подарунок. Не щось велике – чисто символічно. 200 гривень із кожного. Ну, бо якось незручно, правда? Людина – голова, багато років на посаді. І ми, як годиться, передали список, хто вже здав гроші, щоб координатор бачив, на кого чекати.
Олег, як завжди, мовчав. Коли Люба до нього підійшла і сказала – Олеже, треба передати 200 гривень до кінця тижня – він лише відмахнувся:
– Зараз туго. Мені на ліки для мами треба. Не візьмеш ж із неї грошей, правда?
Мене щось кольнуло. Я добре знала, що його мама вже третій рік у селі, живе зі старшою сестрою. І ліки їй присилають з Польщі. Але я промовчала. Ну, може, дійсно щось сталось. Усі ми часом з грошима не дуже.
А вже через два дні Люба прислала мені фото в месенджері.
– Дивись.
На фото – Олег, стоїть на фоні автосалону біля новенької Mazda, внизу підпис: “Варто іноді потішити себе, правда?”
Я витріщалась на екран хвилин п’ять. Потім перечитала. І ще раз. Якась злість почала підніматися зсередини.
– 200 гривень на подарунок “туго”, а на нову машину – не туго? – буркнула я сама до себе.
Я кинула це фото в нашу чат-групу, нічого не підписавши. Галина поставила смайлик. Люба нічого не сказала. Через годину Олег на роботі навіть не згадав про це. Сидів, як ні в чому не бувало.
Тоді я не витримала.
– Слухай, Олеже, а як це так виходить: грошей немає, а машина є?
Він підняв брови.
– А ти завжди так цікавишся чужими фінансами?
– Та ні, просто дивно, знаєш. Ну якось не пасує брехати. Можна ж було сказати прямо – не хочу скидатися, бо вважаю це недоречним. А не ліпити про ліки.
Його очі похолоднішали.
– Знаєш, Любо, може, я не хочу звітувати перед усіма. Це мої справи.
– А ти ж сам їх зробив публічними, виклав фото. Тепер ми всі знаємо, що це не “ліки”, а “мастеркард момент”.
Після цього він перестав говорити зі мною взагалі. І почав сіяти “чорноту” – обережно, по краплі. То щось підкине Галині, то пожартує з Григорієм з другого поверху, що я, мовляв, занадто слідкую за чужими кишенями. І я відчула – щось зламалося. Атмосфера. Відчуття довіри.
Я не могла мовчати. На кухні, в обід, я зібралася з думками.
– Дівчата, скажіть чесно. Ви теж відчули, що між нами щось тріснуло?
Галина мовчала. Люба зітхнула:
– Відчули. Але я не хочу псувати стосунки. У мене троє дітей і іпотека. Мені краще мати спокій.
– А мені краще мати чесність, – відповіла я.
У п’ятницю я пішла до директора. Не скаржитись, ні. Я просто сказала:
– У нас не колектив. У нас – ширма. Усі мовчать, щоб не нарватись. Але це “опускає” роботу більше, ніж будь-яка криза.
Директор тільки кивнув. А потім сказав тихо:
– Любо, ви – не перша, хто про це говорить. Але перша, хто прийшов відкрито.
Наступного понеділка Олег приніс торт. Без зайвих слів. Поклав на стіл і сказав:
– Це – щоб хоч щось згладити. Я погарячкував. Ви маєте рацію.
І я зрозуміла – це був його спосіб вибачитися. Незграбний, але щирий.
Того дня ми вперше за кілька тижнів знову сіли всі разом. І знову пили чай, ніби нічого не було. Але щось усе ж змінилось. У мені. У ньому. У всіх.
Бо правда – не кусається. Правда – звільняє.
А ви як думаєте, мої хороші? Чи варто мовчати, щоб “не зіпсувати стосунки”? Чи краще сказати чесно, навіть якщо це боляче? Як ви вчиняєте, коли відчуваєте, що вас тримають за дурня?
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
Передрук суворо заборонений
