2000 гривень. Саме стільки мені знову треба було “терміново” перекинути доньці, бо інакше її Мирослава не поїде на заняття, не купить черевики, не складе тест чи ще там щось. Я вже не лічу, який це місяць підряд, але знаю точно — пенсія ще не прийшла, а мене вже просять її поділити. Сергій, мій чоловік, тільки мовчки глянув на мене й сказав: – Скажи “ні”, Вероніко. Просто скажи “ні”. Хоч раз.
На перший погляд, ми з Сергієм мали тихе, добре життя: свій будинок, город, невеличка пенсія, двоє онуків, що іноді забігали після школи. Але з кожним днем я усе частіше ловила себе на думці: я вже не мати. Я “рішення проблем”. Я “екстрений фонд”. І коли донька Вероніка знову зателефонувала — не спитати, як ми, а попросити 2000 гривень на “форс-мажор” — я вперше в житті сказала: ні. І мені здалося, що в ту ж мить щось між нами зламалося.
– Ма, ну як ти не розумієш, це терміново! – в голосі Вероніки було роздратування, змішане з образою. – У нас сьогодні останній день, щоб внести оплату за навчання Мирослави!
– А ти ж казала, що все закрили ще минулого тижня, – відповіла я, притискаючи до вуха старенький телефон.
– Ну, так склалось. Витратили на інше. Тато не може, зарплату затримують. Ти ж завжди допомагала.
Сергій стояв біля вікна й глянув на мене.
– Скажи, що цього разу не зможеш, – спокійно сказав він, не відводячи погляду.
Я зробила глибокий вдих.
– Вероніко, доню, ми цього місяця самі не встигаємо з комуналкою. А ще з зубом треба до стоматолога…
– Тобто ти відмовляєш мені? – її голос став тихим, з таким підтекстом, що аж мороз по спині.
– Я не відмовляю, я пояснюю.
– Все ясно. Передзвоню, як гроші потрібні не будуть, – і клік.
Я довго сиділа в кухні, тримаючи в руках телефон. Ніби він усе ще був гарячим від її голосу.
Наступного ранку, як годинник, Сергій поставив чайник, дістав наші улюблені чашки.
– Я щось не так сказав? – запитала я.
– Ти вперше сказала “ні”. І нічого поганого в цьому немає.
– Але ж це наша дочка…
– А ми що – не наші?
Його слова застрягли в голові. Наче він нарешті озвучив те, чого я боялась подумати вголос. Ми стали невидимі. Зручні. І, певно, давно вже не рівні.
Я спробувала зробити перший крок. Надіслала Вероніці повідомлення:
“Ми тебе любимо. Але зараз нам теж важко. Давайте поговоримо?”
Відповіді не було. Тільки переглянуто. І тиша. Ця тиша мала дивну форму – як лід у серці. Я почала уникати дзвінків, перевірок месенджера. Але кожен звук в телефоні все одно болів.
Через кілька днів я зустріла сусідку – тітку Надю. Вона, як завжди, знала все.
– А я бачила твою Вероніку на базарі. Гарна яка стала! Така зачіска модна, сумочка – ну прямо з телебачення!
Я кивнула. Не сказала, що ту зачіску, мабуть, зробили замість внеску за Мирославине навчання.
– А онуки? – спитала я з надією.
– Та щось не бачила їх. Але кажуть, що їздили в аквапарк на вихідних. Мовляв, гарно відпочили!
Сергій, коли я розповіла йому, тільки зітхнув.
– Це вже не про гроші. Це про повагу, – сказав він.
Після ще одного тижня мовчання я вирішила спробувати ще раз.
Подзвонила сама.
– Привіт, Вероніко. Як діти?
– Нормально, – сухо.
– Я хотіла поговорити…
– Про що? Що знову не час? Що ви “не можете”?
Я проковтнула ком.
– Ми завжди старались, але ми старіємо. Ми не зобов’язані бути постійно при грошах, аби вам було зручно.
– Та не говори ти мені цього, мам. Ви просто стали жити для себе – і крапка.
– А хіба це погано?
– Для батьків – так.
І вона кинула слухавку.
Я сіла на лавку у дворі, поруч із Сергієм.
– Я більше не знаю, хто вона. Ніби моя дочка – але чужа.
– Бо ми дали їй усе, крім меж.
– То я винна?
– Ми обидвоє.
Він узяв мене за руку, стиснув лагідно. І в цій простій дії було більше тепла, ніж у всіх повідомленнях Вероніки за останні місяці.
Ввечері я зайшла в стару шухляду. Дістала дитячі малюнки Вероніки, листівки на 8 березня, перший зошит. І мені стало так боляче, що фізично. Бо ця маленька дівчинка колись мене обіймала, шептала – “ти найкраща мама”. А тепер… дзвонить тільки тоді, коли треба гроші.
Уже два тижні – тиша. Я прибираю. Перебираю старі речі. Ми з Сергієм намагаємось не згадувати. Говоримо про погоду, про знижки в магазині, про ремонт у сусіда. Але я бачу, як він сумує. Як він втомився бути сильним.
Одного вечора пролунав дзвінок.
– Алло, мам. Я… подумала. Може, ви приїдете до нас? Мирослава сумує. І я… трохи перебрала з тоном минулого разу.
– Ми подумаємо, – сказала я.
І тільки поклала слухавку, як сльози бризнули самі. Може, це не примирення. Але це – початок.
Я зрозуміла одну річ: старість – це не про вік. Це про те, коли тебе перестають чути. Коли бачать не тебе, а функцію. Гаманець. Сервіс доставки грошей. Але ми живі. Ми не втратили права бути коханими просто так.
І от мені цікаво – а як ви вважаєте: де межа між допомогою і самопожертвою? І чи має батьківська любов коли-небудь сказати “досить”?
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
Передрук суворо заборонений
