2000 гривень. Саме стільки я витратила на подарунок сину, якого виховувала сама, а тепер йому стало соромно за мою “просту присутність”. Микола образився, бо я нібито “не дотягнула” до їхнього родинного стандарту. А я просто хотіла бути. Бути поруч. Бути щиро. Бути по-людськи. І знаєте що? Вперше я відчула, що бути – іноді замало.
Я не раз залишалася в тіні. У кутку світлиці, де сидять “старші”. На весіллях, хрестинах, днях народження. У моїй рідні – якщо ти не прийшов із новою сукнею або товстим конвертом, то ти прийшов ні з чим. Але коли я побачила, як моя єдина онука Софійка іде до Причастя – така біла, така чиста, така доросла у своїй дитячій серйозності – мені перехопило подих. Я сиділа в останньому ряді й стискала той самий конверт з 2000, що зібрала за кілька місяців. Я не могла дати більше. І не тому, що не хотіла.
– Мамо, ну навіщо ти витратилася? – Микола сказав це потім, у коридорі, вже тоді, коли всі гості розійшлися. – Софія все одно не запам’ятає, хто скільки дав. Тобі треба було щось символічне.
– Так я ж думала, що цього буде… гідно, – розгубилася я. – Щоб не сказали, що бабуся прийшла ні з чим…
– Та ні, все нормально. Просто наступного разу не переборщуй. Тарілка, на якій ти сиділа, коштувала 2200, а ти дала 2000. Ти розумієш, що це як мінус?
Я не знала, куди себе діти. А що, треба було позичити? Прийти з мінусом і в гаманці, і в душі?
Я промовчала. Пішла додому пішки. Не тому, що не було на маршрутку – я просто мусила переварити це в ногах.
На ранок після Причастя я заварила ромашку, взяла свій блокнот і почала писати:
“Коли я була маленькою, мені давали пряник. Я берегла його, як коштовність. А тепер, щоб бути гідною бабусею, я маю залишити на ліки й хліб, бо комусь соромно, що в мене не той статус…”
Увечері я подзвонила Миколі. Хотіла вибачитись. Хоча досі не розуміла – за що?
– Може, ти до мене на чай, сину? – запитала, обережно.
– Мам, та в мене купа справ. І взагалі – давай трохи зменшимо ці зустрічі. Софійка зараз в етапі, коли в неї купа гуртків, і все це дорого. Ми трохи стомилися від “традиційних” навідин.
Традиційних. Від мене.
Я поклала слухавку. Посиділа на кухні. Посиділа ще. А потім встала і пішла до Софійки. Без попередження. Із собою взяла баночку варення з малини – ту, що вона любить. І книжку, яку я берегла для неї – старе, але добре видання казок Франка.
– Бабцю! – вона кинулася мені на шию. – Ти прийшла!
Моя душа, як стара печка, раптом зігрілася.
– Прийшла. Я ж не можу інакше.
Микола був не в захваті. Очі в нього були темні, губи стиснуті. Але нічого не сказав. А я й не чекала схвалення. Я прийшла до онуки.
Ми з Софійкою сиділи на килимі в її кімнаті, читали вголос. Вона ставила запитання, заплутувалась у словах. Але була щаслива. Я теж. А потім вона обернулась до мене й сказала:
– А знаєш, мені казали, що ти “дивна”. А ти добра.
Я поцілувала її в чоло. І відчула, що мені цього досить.
Наступного дня Микола таки прийшов до мене. Не сам – із дружиною. Обоє напружені, обличчя кам’яні.
– Мамо, ми б хотіли, щоб ти… ну, трохи менше втручалась. Ти хороша бабуся, ми не сперечаємось. Але іноді твоя присутність створює незручності.
– Угу. Наприклад?
– Наприклад, ти носиш стару сумку й даруєш книжки з 80-х. А потім дитина просить такі ж. А в нас… інші плани.
Я не витримала.
– Тобто я невчасна, нестильна й неформатна?
– Не треба драм. Ми просто просимо трохи… відстані.
Після тієї розмови я не дзвонила. Не писала. Навіть не заходила на вулицю, де живуть.
Минув місяць. Один. Два. А потім я почула стукіт у двері. Софійка стояла на порозі. Зі зошитом.
– Бабцю, а ти допоможеш мені написати твір?
– Про що?
– Про родинні цінності. Я хочу написати про тебе.
І тут я знову зрозуміла: поки є ті, хто цінує твою суть, а не статус, твоє серце, а не суму на рахунку – ти ще не втратив усе.
А тепер я хочу спитати вас:
Чи вартує грошей те, що ми даруємо з любов’ю? І чи маємо ми право оцінювати людську присутність у грошовому еквіваленті?
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
Передрук суворо заборонений
