— Відчиняй, племіннице, це ми з Олею! Ми вже під твоїми дверима в Києві. Нам треба переночувати кілька днів, бо в доньки обстеження, а платити за житло такі гроші я не збираюся, коли маю тут рідну людину, — почула я голос тітки Галини через домофон. — Твоя мама сказала, що ти тепер у великій квартирі живеш. Місця нам вистачить, не переживай.
— Тітко Галино, ви мене попереджали, що приїдете? Ми з вами майже дванадцять років не спілкувалися. Ви навіть не знаєте, чи я сьогодні вдома, чи можу прийняти гостей, — відповіла я. — І чому ви вирішили, що можете просто приїхати з речами та поставити мене перед фактом?
— Ой, Мар’яно, не починай. Я думала, ти за стільки років порозумнішала й перестала ображатися через давні балачки. Ми ж не чужі люди. Ти тепер добре влаштувалася, то невже тобі шкода прихистити тітку з двоюрідною сестрою? — обурилася вона. — Чи ти вже така велика пані, що родичів на поріг не пускаєш?
— Я пам’ятаю, як ви казали моїй мамі, що мені з дитиною не місце серед порядних людей. Пам’ятаю, як попросили не приходити до вас на родинне свято, щоб я не псувала настрою гостям. І зараз ви хочете, щоб я зробила вигляд, ніби нічого цього не було? — запитала я. — Ні, тітко Галино. У моїй квартирі ви не залишитесь.
— Ти ще пошкодуєш за ці слова! — вигукнула вона. — Я твоїй матері все розповім. Нехай знає, яку доньку виховала!
Я завершила розмову й кілька секунд стояла біля домофона. У сусідній кімнаті мій одинадцятирічний син Назар робив домашнє завдання, а чоловік Дмитро збирався забрати молодшу доньку з гуртка. Звичайний вечір у нашій родині раптом перетворився на продовження історії, яку я вважала давно завершеною.
Найдивніше, що за двадцять хвилин мені зателефонувала мама. І замість того, щоб запитати, чому тітка приїхала без попередження, вона почала вимагати, щоб я негайно спустилася й забрала родичок до себе.
Але про одну обставину мама тоді ще не знала.
Я виросла в невеликому містечку на Тернопільщині. Наша родина не була заможною, але й великих нестатків ми не мали. Тато працював у майстерні, мама — у місцевому магазині. Я була єдиною дитиною, тому батьки вкладали в мене все, що могли.
Добре навчалася, їздила на олімпіади, мріяла вступити до університету в Тернополі. Мама часто повторювала, що я повинна здобути освіту й мати власний заробіток, щоб ні від кого не залежати.
Тітка Галина була її старшою сестрою. Жила в сусідньому селі, мала чоловіка Степана й доньку Олю, молодшу за мене на два роки. У дитинстві ми часто зустрічалися на свята, допомагали бабусі, разом їздили на річку.
Оля тоді здавалася мені найближчою подругою. Ми ділилися секретами, обговорювали хлопців, будували плани на майбутнє. Я навіть не уявляла, що саме вона одного дня розповість матері те, що я довірила їй першій.
У сімнадцять років я познайомилася з Романом. Він був старший на три роки, працював у сусідньому місті, мав автомобіль і вмів красиво говорити про майбутнє. Для дівчини, яка до того майже не мала серйозних стосунків, усе здавалося дуже дорослим.
Мама ставилася до нього насторожено.
— Мар’яно, ти ще школу не закінчила. Не поспішай із серйозними обіцянками. Хлопець може бути добрим, але тобі треба спочатку визначитися зі своїм життям.
Я слухала, погоджувалася, а потім знову бігла на зустріч із Романом.
Коли дізналася, що чекаю дитину, мені щойно виповнилося вісімнадцять. Я вже подала документи до університету й чекала результатів вступу.
Роман спочатку запевняв, що все буде добре. Говорив про весілля, спільне житло, допомогу своїх батьків. А за кілька тижнів почав рідше приїжджати. Згодом сказав, що не готовий до сім’ї.
— Я не відмовляюся від відповідальності, — пояснював він. — Просто зараз у мене немає можливості забезпечувати тебе й дитину. Може, нам краще трохи пожити окремо, а потім вирішити, що робити далі.
Я запитала, скільки часу йому потрібно.
Він не відповів конкретно.
Через місяць Роман поїхав працювати до іншого міста. Спочатку надсилав невеликі суми, потім перекази стали нерегулярними. Після народження сина він визнав батьківство, але участь у нашому житті залишалася мінімальною.
Найважчим для мене тоді було не розставання з Романом. Я досить швидко зрозуміла, що не варто будувати майбутнє на його обіцянках. Значно важче виявилося пережити ставлення людей, яких із дитинства вважала своєю родиною.
Про вагітність першою дізналася Оля. Я попросила її нікому не розповідати, бо ще не наважувалася поговорити з батьками.
Вона запевнила, що збереже таємницю.
Уже наступного вечора тітка Галина приїхала до нас.
— То це правда, що твоя Мар’яна дитину чекає? — запитала вона маму просто на подвір’ї. — А ви тут усе про університет говорили! Я ж казала, що треба менше свободи давати, бо потім маєте результат.
Мама зблідла.
— Галино, звідки ти це взяла? І чому приїхала з такими розмовами, не зателефонувавши мені?
— Бо я твоя сестра й не хочу, щоб із вас люди сміялися. Оля випадково дізналася, але я їй наказала нікому не казати. А вам треба думати, що робити, поки все містечко не заговорило.
Я вийшла з дому й сама підтвердила, що чекаю дитину.
Мама попросила тітку поїхати. Тато того вечора майже не розмовляв зі мною. Лише запитав, чи я здорова і чи була в лікаря.
Наступного ранку ми сіли всі разом і почали вирішувати, як жити далі.
Батьки були засмучені, але не відвернулися від мене. Тато сказав, що дитина не повинна відповідати за рішення дорослих. Мама запропонувала не відмовлятися від навчання, а спробувати поєднати його з материнством.
Я була їм вдячна, хоча попереду залишалося багато труднощів.
Тітка Галина сприйняла ситуацію зовсім інакше.
Вона почала телефонувати родичам, нібито щоб порадитися, як нам допомогти. Але після кожної такої розмови я дізнавалася, що хтось уже обговорює моє майбутнє.
Одного разу бабусина сусідка запитала маму, чи правда, що я залишаю навчання й збираюся їхати до Романа просити його повернутися.
Ми нічого такого навіть не планували.
Іншого разу тітка розповіла своїй знайомій, що батьки тепер змушені будуть усе життя утримувати мене з дитиною.
Мама спробувала з нею поговорити.
— Галино, якщо хочеш допомогти, допомагай. Але перестань розповідати людям те, чого сама не знаєш. Мар’яні й без цього непросто.
— Я тільки правду кажу. Ти ж сама бачиш, як усе склалося. А якби вона тебе слухала, то зараз не мала б таких клопотів.
Найбільше мене зачепила історія з бабусиним ювілеєм.
Бабусі виповнювалося сімдесят п’ять. Родина вирішила зібратися в тітки Галини, бо в неї був великий будинок. Я тоді вже була на сьомому місяці.
За тиждень до свята тітка зателефонувала мамі.
— Ти тільки не ображайся, але Мар’яну краще не приводь. Будуть гості, діти, родичі чоловіка. Не хочу, щоб усі обговорювали її становище замість бабусиного дня народження.
Мама відмовилася їхати.
Тітка ще кілька днів переконувала її, що ми неправильно зрозуміли прохання. Але для мене все було очевидно.
Я не стала сваритися. Просто перестала відповідати на її дзвінки.
Оля теж не намагалася відновити наше спілкування. Коли ми випадково зустрілися біля магазину, вона сказала:
— Мар’яно, ти тільки не думай, що я хотіла тобі нашкодити. Мама сама все випитала. Я ж не могла їй брехати.
— Ти могла сказати, що це моя особиста справа. Я просила тебе нікому не розповідати.
— Ти тепер через це все життя зі мною не говоритимеш? Ми ж сестри.
— Ми двоюрідні сестри, Олю. І я тобі довіряла. Мені було важливо, щоб ти це розуміла.
Вона образилася й пішла.
Після народження Назара наше життя змінилося. Я взяла академічну відпустку, але вирішила повернутися до навчання наступного року.
Перші місяці були виснажливими. Син часто прокидався вночі, мама працювала позмінно, тато допомагав, коли міг. Грошей вистачало на найнеобхідніше, але про великі покупки ми навіть не думали.
Одного разу тато продав старий мотоцикл, щоб оплатити моє навчання й придбати дитячі речі. Я випадково дізналася про це від його знайомого.
— Тату, навіщо ти так зробив? Я могла почекати з університетом.
— А я не хочу, щоб ти чекала. Ти маєш здобути освіту. Мотоцикл мені вже не потрібен, а тобі диплом знадобиться.
Ці слова я пам’ятаю досі.
Навчалася я заочно. Паралельно підробляла, коли Назар трохи підріс. Спочатку допомагала знайомій вести облік замовлень у невеликому магазині, потім навчилася працювати з документами та клієнтами.
У двадцять три роки отримала пропозицію переїхати до Києва. Знайома моєї викладачки шукала помічницю для невеликої компанії. Зарплата була скромною, але перспективи кращими, ніж удома.
Мама спочатку не хотіла відпускати мене з дитиною.
— Ти хоч розумієш, скільки там коштує житло? І хто тобі допоможе, якщо Назар захворіє? Тут ми поруч, а там ти будеш сама.
— Розумію, мамо. Але якщо зараз не спробую, то ще кілька років стоятиму на місці. Я не хочу все життя жити за ваш рахунок.
Ми домовилися, що перші два місяці я поїду сама, а Назар залишиться з батьками. Якщо знайду житло й переконаюся, що можу забезпечувати нас обох, заберу його до себе.
Так і зробили.
У Києві я винаймала кімнату в жінки на ім’я Валентина. Вона була старша за мене років на двадцять, працювала в бібліотеці й мала дорослого сина.
Коли дізналася, що я планую забрати маленьку дитину, запропонувала допомогти знайти недорогу квартиру неподалік.
— Ти тільки не хапай перший варіант, — радила вона. — У Києві можна переплатити за житло, яке того не варте. Я тут давно живу, трохи знаю райони.
Валентина стала однією з перших людей у столиці, які підтримали мене без зайвих запитань.
Через три місяці Назар переїхав до мене.
Було непросто. Дитячий садок, робота, дорога, постійні витрати. Іноді доводилося відмовляти собі навіть у дрібницях. Але я бачила результат своїх зусиль.
На роботі мене підвищили. Згодом я перейшла до більшої компанії, де відповідала за організацію роботи з клієнтами. Заробіток поступово зростав.
Із Дмитром ми познайомилися, коли Назарові було чотири роки.
Він не намагався одразу стати для сина батьком. Спочатку просто спілкувався з ним, допомагав із конструктором, іноді забирав нас на прогулянки.
Одного разу Назар запитав, чи Дмитро залишиться з нами назавжди.
Я пояснила, що дорослі повинні добре пізнати одне одного, перш ніж ухвалювати такі рішення.
Дмитро підтримав мене.
— Я не хочу обіцяти дитині того, чого ми ще самі не вирішили. Але якщо ми будемо разом, то я ставитимуся до Назара як до члена своєї родини.
Мені сподобалася ця відповідь.
Через два роки ми одружилися. Дмитро мав власну справу, я продовжувала працювати. Згодом ми разом відкрили невелику компанію, яка займалася обслуговуванням офісів.
Починали з трьох працівників і кількох постійних клієнтів. Перші роки майже весь прибуток вкладали в розвиток. Були невдалі замовлення, затримки оплат, складні переговори.
Але поступово справа стала стабільною.
Ми придбали квартиру в Києві, згодом переїхали у просторішу. Народилася донька Злата. Назар добре навчався, займався плаванням і вже серйозно цікавився програмуванням.
Я не вважала себе якоюсь особливо успішною людиною. Просто ми з чоловіком багато працювали й навчилися розпоряджатися тим, що заробляли.
З батьками я підтримувала тісний зв’язок. Вони часто приїжджали до нас, допомагали з дітьми, а ми оплачували їм відпочинок і необхідні покупки.
Тітка Галина всі ці роки майже не з’являлася в моєму житті.
Іноді мама переказувала родинні новини. Оля вийшла заміж, народила доньку, потім розлучилася. Тітчин чоловік Степан мав проблеми зі здоров’ям і вже не міг працювати так багато, як раніше.
Я слухала, але не розпитувала.
Одного разу мама обережно сказала:
— Галина питала, чи правда, що ви купили велику квартиру. Я сказала, що так. Вона дуже здивувалася.
— А чому її це цікавить?
— Каже, що рада за тебе. Мовляв, добре, що ти так влаштувалася.
Я нічого не відповіла.
Мене не цікавило, чи схвалює тітка моє життя. Її думка давно перестала бути для мене важливою.
За кілька місяців до несподіваного візиту мама повідомила, що Оля має пройти обстеження в Києві. Лікарі в Тернополі порадили звернутися до спеціалістів у столиці.
— Галина дуже переживає, — сказала мама. — Не знає, де зупинитися, бо ціни високі. Я їй радила все заздалегідь організувати.
— Нехай подивиться житло неподалік лікарні. Якщо треба, можу підказати райони.
— А може, ти сама їй зателефонуєш?
— Мамо, ми давно не спілкуємося. Я можу передати інформацію через тебе, але відновлювати стосунки не планую.
Мама не наполягала.
Принаймні мені так здавалося.
У день, коли тітка з Олею з’явилися під нашими дверима, Дмитро був на роботі. Назар повернувся зі школи, а Злату ще треба було забрати з гуртка.
Я саме закінчувала робочі справи, коли пролунав домофон.
Почувши голос тітки, спочатку подумала, що вона переплутала адресу.
Але Галина впевнено назвала номер нашої квартири.
— Ми з Олею вже приїхали. У нас завтра обстеження, потім ще консультація. Поживемо кілька днів у тебе, щоб не витрачати зайвого.
Я запитала, хто дав їй адресу.
— Твоя мама, звісно. Вона сказала, що у вас місця багато. Ми ж не будемо в готелі сидіти, коли рідня поруч.
Тоді я й відмовила.
За двадцять хвилин мама зателефонувала мені з вимогою впустити родичок.
— Мар’яно, що ти робиш? Галина плаче, каже, що ти їх навіть на поріг не пустила. Вони з дороги, Олі завтра до лікаря, а ти згадуєш якісь старі образи!
— Мамо, чому ти дала їм мою адресу без дозволу? Ти знала, що ми не спілкуємося. Могла хоча б запитати, чи я готова їх прийняти.
— Я думала, ти не відмовиш. У вас чотири кімнати, діти мають свої, є гостьова. Невже дві жінки не можуть переночувати?
— Справа не в кількості кімнат. Вони приїхали без попередження й одразу почали вимагати, щоб я їх поселила. Навіть не запитали, чи це можливо.
— Але ж Оля має обстеження! Не можна так поводитися з родиною, коли людям потрібна допомога.
— Я не відмовляю їм у медичній допомозі. Я відмовляюся приймати їх у своєму домі.
Мама розсердилася.
— Ти стала дуже категоричною. Раніше була м’якшою. Мені соромно перед сестрою.
— А тобі не було соромно, коли вона просила не приводити мене на бабусин ювілей?
— Скільки можна згадувати ту історію? Минуло стільки років!
— Для тебе це стара історія. А для мене — причина, через яку я перестала довіряти цим людям.
Мама завершила розмову, сказавши, що я ще сама зрозумію, як важливо мати родину.
Через кілька хвилин пролунав дзвінок у двері.
Я здивувалася, бо не відкривала під’їзд. Виявилося, що тітка з Олею зайшли разом із сусідкою.
Відчинивши, побачила дві дорожні сумки й Галину, яка вже приготувалася висловити все, що думає.
— Мар’яно, ти справді збираєшся тримати нас у коридорі? Ми не просимо нічого надзвичайного. Тільки переночувати, поки Оля пройде лікарів.
— Тітко Галино, я вже сказала, що ви не можете залишитися в нас. Але можу допомогти знайти житло неподалік лікарні.
— То ти нас у чужу квартиру відправляєш? Після всього, що ми для вашої родини робили?
Я запитала, що саме вона має на увазі.
Тітка почала згадувати, як колись допомагала моїй мамі з городом, як привозила продукти бабусі, як ми разом святкували родинні події.
— Я не заперечую, що ви допомагали мамі й бабусі. Але це не означає, що ви можете вирішувати за мене, хто житиме в моїй квартирі.
Оля весь цей час стояла збоку. Нарешті вона заговорила.
— Мар’яно, я розумію, що ти на нас ображена. Але мені завтра справді треба до лікаря. Я не дуже добре почуваюся й не хочу зараз шукати житло по всьому Києву.
Я подивилася на неї уважніше.
Вона виглядала втомленою. За роки ми обидві змінилися. Переді мною стояла вже не та дівчина, яка колись розповіла матері мою таємницю, а доросла жінка зі своїми проблемами.
— Олю, я можу зараз знайти вам квартиру неподалік лікарні й допомогти з дорогою. Але ви не залишитесь у мене. Це рішення не зміниться.
— А ти навіть не хочеш запитати, що зі мною? — тихо сказала вона.
— Хочу. Але це не означає, що я повинна відчинити вам свій дім.
Галина обурилася ще більше.
— Ось бачиш, Олю, яка в нас родичка! Коли їй було важко, всі мали допомагати. А тепер вона заможна й навіть двох людей переночувати не пустить.
Це було вже занадто.
— Тітко Галино, коли мені було важко, ви не допомагали. Ви розповідали людям, що я зіпсувала собі життя. Просили не приводити мене на сімейне свято. А тепер хочете переконати мене, що я вам щось винна?
— Я тоді хвилювалася за твою маму! Вона стільки сил у тебе вклала, а ти вісімнадцятирічною вже дитину чекала. Я мала право сказати, що думаю.
— Ви мали право на власну думку. Але не мали права розповідати мої особисті справи всім навколо.
— То ти через це тепер мстишся?
— Ні. Я просто не хочу жити так, ніби чужі рішення не мають наслідків.
Ми стояли в коридорі, і я розуміла, що розмова заходить у глухий кут.
Тоді запропонувала конкретний вихід.
— Я зараз перевірю житло біля клініки. Якщо знайду вільний варіант, допоможу забронювати. Можу також оплатити вам таксі, щоб не шукали дорогу. Але ночувати ви будете не тут.
Оля погодилася.
Галина ще сперечалася, але донька попросила її припинити.
Я знайшла невелику квартиру за кілька зупинок від медичного центру. Вартість становила 1700 гривень за добу. Господар погодився заселити їх того ж вечора.
Оля сказала, що має гроші на проживання.
— Ми просто думали, що в тебе буде зручніше. Мама казала, що ви живете просторо.
— Треба було запитати мене заздалегідь.
Вона кивнула.
Коли родички пішли, я повернулася до своїх справ, але зосередитися вже не могла.
Дмитро приїхав із Златою й одразу помітив, що я засмучена.
Я розповіла йому все.
Він вислухав і запитав:
— Ти впевнена, що вони нормально влаштувалися? Якщо Оля справді погано почувається, може, варто хоча б переконатися, що вони дісталися до квартири.
— Я вже написала їй адресу й контакти господаря. Вона відповіла, що все добре.
— Тоді ти зробила те, що вважала правильним. Але мені здається, тебе більше зачепила розмова з мамою, ніж сам приїзд тітки.
Він мав рацію.
Від Галини я не чекала нічого іншого. А от мамине обурення боліло значно сильніше.
Наступного дня мама знову зателефонувала.
Цього разу говорила спокійніше.
— Я всю ніч думала про вашу сварку. Галина сказала, що ти навіть не поцікавилася Олиним здоров’ям. Це правда?
— Ні, мамо. Я запитала, як вона почувається, допомогла знайти житло й запропонувала таксі. Але Галина, мабуть, цього не згадала.
— Вона дуже образилася. Каже, що ти стала чужою.
— А ти сама як вважаєш?
Мама не відповіла відразу.
— Я вважаю, що рідні повинні підтримувати одне одного. Навіть коли між ними були непорозуміння.
— А підтримка обов’язково означає поселити людину у своїй квартирі? Чому допомога з житлом не рахується?
— Бо ти могла зробити більше.
— Мамо, я могла. Але не захотіла. І це теж моє право.
Мама почала говорити про те, як колись допомагала своїй сестрі, як вони разом доглядали бабусю, як важливо не втрачати родинних зв’язків.
Я вислухала її й нарешті сказала те, що давно хотіла.
— Ти маєш свої стосунки з Галиною. Вона твоя сестра, ви разом виросли, багато пережили. Але для мене вона людина, яка в найскладніший період мого життя обговорювала мене з усіма знайомими. Я не забороняю тобі з нею спілкуватися. Просто прошу не вирішувати за мене, як я повинна до неї ставитися.
Мама засмутилася.
— Я не хотіла тебе образити. Думала, що за стільки років усе минуло.
— Час сам по собі нічого не виправляє. Ми з тіткою навіть не намагалися поговорити про те, що сталося.
Після цієї розмови мама кілька днів не порушувала тему.
Але історія на цьому не закінчилася.
Через тиждень мені написала Оля.
Вона подякувала за допомогу з житлом і повідомила, що обстеження пройшло нормально. Лікар призначив додаткові аналізи й повторну консультацію через місяць.
Потім додала:
«Я хотіла поговорити з тобою ще тоді, у коридорі, але мама не дала. Мені справді шкода, що колись розповіла їй про твою вагітність. Я була молодою й не розуміла, які наслідки це матиме. Не прошу, щоб ти мене одразу пробачила, просто хотіла сказати це сама».
Я перечитала повідомлення кілька разів.
Оля була єдиною з тієї родини, хто прямо визнав свою помилку.
Я відповіла, що ціную її слова й бажаю добрих результатів обстеження. Але також написала, що не готова відновлювати близьке спілкування.
Вона прийняла мою відповідь.
Через кілька днів зателефонувала тітка Галина.
Цього разу не вимагала житла. Почала з того, що мама розповіла їй про нашу розмову.
— Мар’яно, я хочу, щоб ти знала: я тоді справді хвилювалася за тебе. Може, говорила зайве, але не бажала тобі поганого.
— Тітко Галино, ви можете так вважати. Але ваші слова й учинки мали наслідки. Я не прошу вас погоджуватися зі мною. Просто не хочу, щоб ви знову вирішували, як мені жити.
— То ми тепер зовсім чужі?
— Ми родичі. Але близькими людьми не стали. І я не бачу сенсу вдавати протилежне.
Тітка сказала, що їй важко це чути.
Я відповіла, що розумію.
На цьому наша розмова закінчилася.
Минуло кілька місяців.
Оля ще двічі приїжджала до Києва на консультації. Обидва рази заздалегідь бронювала житло. Ми обмінювалися короткими повідомленнями, але не зустрічалися.
Мама поступово перестала наполягати на примиренні. Вона й далі спілкується з Галиною, іноді передає родинні новини, але вже не намагається переконати мене, що я повинна всіх приймати у своєму домі.
Одного разу ми з мамою говорили про Назара. Він уже підріс, став самостійнішим, почав цікавитися історією нашої родини.
Мама раптом сказала:
— Знаєш, я колись дуже боялася, що ти не зможеш влаштувати своє життя. А тепер дивлюся на тебе й думаю, скільки всього ти зробила сама. Може, я справді надто довго намагалася всіх помирити, не питаючи, чого хочеш ти.
Мені було приємно це почути.
Але я не стала перетворювати нашу розмову на ще одне обговорення тітки.
Зараз у мене є чоловік, двоє дітей, робота, дім і люди, яким я довіряю. Я підтримую стосунки з батьками, допомагаю їм, радію, коли вони приїжджають до нас.
Іноді згадую себе вісімнадцятирічною дівчиною, яка боялася вийти з дому, бо знала, що знайомі обговорюють її майбутнє.
Тоді я дуже хотіла, щоб хтось із дорослих просто сказав: «Ти впораєшся. Ми поруч».
Мої батьки це сказали. Тітка — ні.
Тепер вона вважає, що я повинна забути минуле, бо ми родичі. А я думаю, що родинні зв’язки не дають людині автоматичного права на чужий дім, час і довіру.
Водночас іноді замислююся, чи не стала я надто суворою. Адже Оля справді потребувала обстеження, а тітка, можливо, просто злякалася за доньку й не подумала, як її несподіваний приїзд виглядатиме для мене.
Я допомогла їм знайти житло, але не дозволила залишитися в нас. І досі не знаю, чи цього було достатньо.
Можливо, я мала прийняти їх хоча б на одну ніч, відклавши давні образи заради Олиного здоров’я. А можливо, саме такі несподівані вимоги й показують, наскільки важливо вміти відмовляти навіть найближчим родичам.
І все-таки мене не полишає одне запитання: де закінчується обов’язок допомагати рідним і починається право берегти власний спокій від людей, які колись не пошкодували твоїх почуттів?
