fbpx

35 років тому ми удочерили новонароджену дівчинку, Улянку, а через три роки народилася й рідна – Валюша. І от тепер ми в Данії. – Мамо, та залиште сестрі ту квартиру, ви все одно з нами будете. І того ж дня на нашому з чоловіком рахунку з’явилася сума на однокімнатну квартиру в Україні. Вона отримує на себе й дітей ці мізерні виплати від нашої держави

Ми з чоловіком вже три роки як були одружені, а лелека все не прилітав до нас. Наші побоювання підтвердили фахівці: лікарі сказали, що шанс стати батьками рідної дитинки у нас один на мільйон.

І тоді ми з Данилом прийняли дуже відповідальне рішення і удочерили новонароджену дівчинку, Улянку. А через три роки народилася й рідна – Валюша.

Ми дякували за все Богу і намагалися не ділити дівчаток, обидві вони у нас були улюблені і нічим не обділені.

Зі старшою Уляною взагалі ніяких проблем не було, завжди слухняна, вчилася гарно, закінчила факультет іноземних мов. Працювала перекладачкою і познайомилася з хлопцем-датчанином, за нього й вийшла згодом заміж, переїхала в Данію.

З Улянкиного вдочеріння ми ніколи не робили таємницю, адже добрі люди завжди постараються і піднесуть це так, як схочеться їм. Тому ми самі розповіли дівчаткам, що Улянку покинули легковажні батьки, а ми її взяли до себе і за це добре діло Господь послав нам Валюшку.

Валя теж зростала гарною дитиною, тільки дещо більш вередливою і гоноровою. Були з молодшою донечкою деякі проблеми в підлітковому віці – в ній прокинувся бунтарський дух.

Особисте життя у Валі теж склалося неоднозначно, у неї є двоє діток від різних шлюбів і обидва вони розпалися.

До вторгнення рф в Україну Валя з дітьми залишалася жити там, де вони жили з другим чоловіком – на Одещині. Вона працювала і орендувала з дітками житло, бо до цього вони з чоловіком мешкали у його батьків.

У березні ж минулого року Валя повернулася до нас на Вінничину. Квартира у нас невелика, хоч і двокімнатна. Звичайно, у п’ятьох нам стало дещо затісно, Валі з дітьми в одній кімнаті міста замало, нам не дуже комфортно з чоловіком також, але що вдієш.

Ми думали, що Валя трохи з нами поживе і потім влаштується на роботу і підшукає собі орендоване житло. Але дочка особливо на роботу не поспішала, вона отримує на себе й дітей ці мізерні виплати від нашої держави, а за комунальні, які значно виросли, і за їжу в основному платили ми з чоловіком, бо ще працювали і отримували пенсію.

Потім Валя почала наполягати, щоб ми залиши на неї заповіт, адже, мовляв, рідна дочка саме вона і доглядатиме в старості нас вона, оскільки Уляна далеко.

Але ми з чоловіком відповіли, що так не піде, що вчинити таким чином буде не правильно й не справедливо, адже донечок у нас дві.

От після того і почали стосунки з Валею псуватися з дня в день. Дочку все дратувало, а ще вона почала приводити додому свого кавалера, якого зустріла вже тут, в нашому місті.

Словом, життя стало важким, і якось я розповіла про це Уляні в телефонній розмові.

Наступного дня старша донечка передзвонила і сказала:

— Мамо, тату, а залишайте Валі квартиру і їдьте зимувати до нас, у нас чудовий котедж у дворі, він опалюється і з усіма зручностями. Побавите і наших дітей, а не тільки Валиних, а весною, якщо захочете, повернетеся.

І от тепер ми в Данії. Тут чудово, щиро кажу. У Улянки гарна родина, чемні виховані діти, ми з ними швидко подружилися і ще зустріли багато таких, як і ми, переселенців з різних куточків України, спілкуємося з ними.

От тільки у мене весь час шкребли на душі кішки: якщо ми надумаємо повернутися, чи впустить нас Валя? Хоча квартиру ми на неї поки що не переоформляли, але фактично віддали їй житло в розпорядження.

До Валі зараз переїхав її мужчина, чоловік він приємний, порядний, це видно, ми встигли познайомитися.

Просто Марко цей з села, в нашому місті свого житла немає, орендував собі кімнату, платить аліменти на двох діток від першого шлюбу. Тому дійсно орендувати їм більше житло, поки Валя не працює, фінансово важко.

Коли ми їхали, Валя щиро нас за це подякувала і сказала, що якщо ми повернемося, вони звільнять квартиру. Але самі розумієте, що виставляти меншу дочку з дітками за двері нам з чоловіком теж не хочеться.

Коли я поділилася з Уляною цими всіма переживаннями, дочка тільки й сказала:

– Мамо, та залиште сестрі ту квартиру, ви все одно з нами будете. Ну а якщо все ж вирішите повертатися, то придбаєте собі на старість куточок в якійсь новобудові.

І того ж дня на нашому з чоловіком рахунку з’явилася сума на однокімнатну квартиру в Україні.

Ми з чоловіком обоє плакали від розчулення й радості. От за що нам з Данилом таке щастя, адже ми нічого особливого в житті не зробили, просто жили по совісті, ростили, як усі, дітей.

А вийшло, що ми з чоловіком дуже-дуже щасливі, і мені захотілося поділитися з вами цими емоціями.

Всім бажаємо добра й миру, молимося за наших воїнів і за скорішу перемогу України.

Автор – Олена К.

You cannot copy content of this page