– Олю, а ви ще довго тут збираєтеся сидіти? – несподівано пролунало від пані Катерини, коли я саме витирала пил із вази в передпокої.
Я приголомшено вирівнялась і мало не перекинула ту саму вазу. Ці слова важко пройняли мене, наче це вже не мій дім, а якийсь чужий готель, де я прострочила оплату.
Мене звати Оля, і я пропрацювала в цій родині чотири десятиліття. Спершу мене найняли молоденькою дівчиною на допомогу – мити підлогу, виконувати дрібні доручення. Потім я стала домогосподаркою, якій довіряли й дітей, і будинок, і взагалі все.
Тепер пані Катерина подивилася на мене так, ніби я зайва в її житті. За ці роки не пам’ятаю, щоб вона будь-коли так дивилася. Бо раніше я була необхідною, а зараз… здається, вже ні. До кімнати зайшов її чоловік, пан Мирослав, у руках тримав свіжу пошту:
– Катю, внизу вже чекає агент з нерухомості, ти підеш його зустрічати?
Ага. То й агент з нерухомості з’явився. Виходить, тепер усе серйозно. Де там моє місце в цьому плані?
Стільки думок виринуло одночасно. Я відчула, що мені треба знайти слова, пояснити щось, але що саме – не знала. Замість цього повернулася до своєї вази й почала натхненно протирати її ганчіркою. Бо як інакше сховати розгубленість?
Я давно збагнула, що сім’я, якій я віддано служила, готується продати цей розкішний будинок. Діти виросли, роз’їхалися, у кожного свої справи в різних країнах. Пару разів я натрапляла на документи, котрі лежали на панському столі, та чула уривки розмов. Та все ж, коли знаєш одне, а бачиш, що відбувається в реальності, – це різні речі.
Інколи я думаю: “40 років я прала нижню білизну і готувала обіди багатим людям. Я думала, що я для них як сім’я, але я була просто сміттям.” Неприємно звучить, але зараз саме так і відчувається. Адже заледве пані Катерина зрозуміла, що я перестала бути корисною, як зникла і її повага. Невже я нездатна більше допомагати? Чи справа таки не в мені?
Мені 61 рік, я не маю власної оселі – мешкала тут, на горішньому поверсі, мала маленьку кімнатку поруч з підсобкою. Тимофій, мій покійний чоловік (царство йому небесне), теж колись працював у цьому будинку – був тут водієм. Він відійшов ще багато років тому, тож залишилися лише спогади. У ті часи я й гадки не мала, що одного дня можу лишитися геть без даху над головою. Вважала, що, поки я тут потрібна, мене ніхто не вижене, та й навіщо? Без мене ж пропадуть! Я все робила: від прання до приготування чотирьох різних меню, бо кожен хотів інше. Я й дітей фактично виховувала.
Так, діти були мені ближчі за всіх у цьому домі. Вони вважали мене рідною, у певному сенсі. “Вони довіряли мені свої шкільні проблеми, своє перше кохання, свої розчарування, свої проблеми, свої невиконані рішення та ляпи життя. Вони не хотіли від мене поради. Досить того, що вони кричали, плакали, скаржилися…” А я приймала те все, витирала їхні сльози, годувала чимось смачним і втішала, чим могла. Думала, що так і треба, що то своєрідна материнська функція, навіть якщо я і не їхня мати.
Колись я телефонувала одному з них – Дмитрику, коли він навчався за кордоном і занедужав. Він мені казав: “Олю, ти для мене як друга мама, я б навіть був радий, аби ти жила зі мною.” Звісно, казав, коли був під впливом температури й слабкості, але тоді мені було так приємно.
За ці роки я й саму господиню встигла побачити різною. Коли зустріла її вперше, то була тендітна, але дуже амбіційна дівчина, яка чудово співала й хотіла стати зіркою оперети. Все склалося інакше: вийшла заміж за Мирослава, з’явилися діти, робота, бізнес, шумні прийоми й світські вечірки. Я ж на кухні чаклувала над стравами, прала вечірні сукні та костюми, всміхалася, коли гості йшли нашим коридором. Мене часто називали “мій ангел-охоронець” – і все тому, що я встигала купити квіти, поставити шампанське вчасно, розшукати загублені ґудзики перед виходом. А тепер, здається, я просто зайвий елемент у розпродажі цього маєтку.
От я думаю: і що ж робити? Я не молодшаю, покоївка з мене, можливо, ще б і вийшла непогана, проте де шукати таку роботу? А ще – де жити? Куди перевезти мою валізу з одягом і кілька книжок улюблених? Найважче, що нікого не хочу обтяжувати своїми проблемами. Залишилася моя дочка Люба – вона мешкає з чоловіком та двома дітьми у двокімнатній квартирі. Нема можливості оселитися й там. Слід було раніше подбати про власне житло, але я вірила, що маю опору в цій родині.
Одна людина мене все ж підтримує. Це наша сусідка, бабуся Стефа, до якої я часом заходжу побалакати. Вона каже:
– Олю, ти ж розумниця і велика трудівниця. Знайдеш собі місце, он оголошень повно. Сходи до церкви, помолися, може, хтось і квартиру тобі здасть недорого.
Я не сперечаюсь, можливо, так і станеться. Але в душі відчуваю незручний клубок: 40 років мого життя проминули ніби за одним помахом. Я немов прокинулася від сну й зрозуміла, що не маю нічого свого, а всі мої “діти”, виявляється, давно забули про мене.
Цими днями сльози зрадницьки накочуються, коли я перестилаю ліжка, підмітаю широкі сходи чи натираю столи. Не тому, що важко працювати, – це я вмію, а тому, що не можу позбутися гіркої думки: мене списали. Господарі зробили свій вибір, діти поїхали, простір заповнили чуже оздоблення, плани на продаж і… повна байдужість до майбутнього старої служниці. А колись я щиро вірила: “Якби я мала будинок чи якісь статки, то, може, мене згадували б у глянцевих журналах або хоча б не викидали без жалю.”
Того вечора пані Катерина з агентом вийшли на ґанок, обговорюючи умови. А я тихо повернулася до кімнатки і сіла на свій старий дерев’яний стілець. В голові вирувало запитання: невже все піде прахом без жодної вдячності? За кілька хвилин заглянув пан Мирослав:
– Олю, готуйтеся, будь ласка, з наступного місяця будинок може перейти до нових власників. Ми з Катериною матимемо окремі плані, а ви… напевно, вам доведеться підшукати інше місце. Але не хвилюйтеся, ми дамо невеличку компенсацію.
Я кивнула. Буду вдячна і за це, що ж мені лишається? Та серце стислося від порожнечі.
Наступного дня я рано прокинулась і приготувала собі каву. Дивилася у вікно, як сад починає жити своїм ранковим життям. Пригадала, як колись ми з паном Тимофієм ще молодими садили тут кущі смородини, а малята бігали по стежинах, зриваючи ягідки. Як гомоніли на кухні, сварилися через дрібниці, мирилися за тістечками. І усвідомила, що маю прийняти зміни.
А тепер, любі мої читачі, хочу запитати вас: чи траплялися у вашому житті ситуації, коли ті, кому ви безмежно довіряли, раптом змінили до вас ставлення? Як ви змогли з цим упоратися? Поділіться, будь ласка, мені й досі важко знайти відповіді.
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
Передрук суворо заборонений
