42 370 гривень. Саме стільки склала зарплата моєї дружини за минулий місяць. Моя – 11 500. І ми живемо під одним дахом. Вона хоче на море з коктейлями і видом на океан, я мовчу і думаю про кемпінг під Яремче. Вона платить за репетиторів, брендові рюкзаки дітям і нові фіранки. А я – за електроенергію, газ і мобільний зв’язок. Усе б нічого, якби не одне “але”… Одного вечора вона запитала, чому я ховаюся від її успіху. І тоді я зрозумів, що проблема не в грошах. А в мені.
Ми з Ольгою разом уже 11 років. Побралися після університету. Вона тоді ще працювала бухгалтером, я тільки-но влаштувався в школу. Жили скромно, але вдвох, то й здавалося, що й куток затишний, і чай смачний.
А потім з’явилися діти. Софійка й Данилко. І з ними – безсонні ночі, пелюшки, кредит на двокімнатну, витрати, яких не передбачиш ні в одному шкільному підручнику. Я працював на півтори ставки, підробляв репетитором по вечорах, розбирався з дітьми, коли Ольга вийшла з декрету й повернулась у сферу логістики. Там її помітили. А потім – підвищили. І понеслось.
– Які в тебе плани на літо? – якось спитала вона, коли ми клали дітей спати.
– Як завжди. Карпати? Може, десь під Верховиною винаймемо хату, як минулого року?
– Я думала про Іспанію, – відповіла вона, так ніби сказала “купимо булку хліба”.
Я ковтнув слова. Бо в голові тільки дзвеніло: “Іспанія – це ж мінімум 3000 євро на всіх”. А в мене на рахунку – трохи більше 13 000 гривень після всіх комуналок. І зарплата 11 500. Репетиторство трохи витягує, але не до того рівня.
– А хто це оплатить? – спитав я, хоч і знав відповідь.
– Я, Якове. Я ж не вимагаю від тебе цього. Просто хочу, щоб ми були разом. І не в лісі з комарами, а в теплому морі.
Її голос був м’який, добрий. Не зверхній. Вона ніколи не хизувалась грошима. Але мені все одно було гірко. Бо поки вона будує кар’єру і керує відділами, я керую щоденниками й зошитами. Поки вона купує нові кросівки синові, я економлю на собі.
– Чого ти мовчиш? – спитала вона.
– Бо не знаю, як почуваюсь. Начебто радий, що ми можемо собі дозволити Іспанію. Але мені болить, що це не завдяки мені.
Вона опустила голову, а тоді сіла поруч.
– Ти не вважаєш себе частиною нашого “ми”? Бо я весь цей час думала, що ти – наш тил. Я можу дозволити собі працювати понаднормово, бо знаю, що ти забереш дітей, купиш хліба, звариш борщу і ніколи не забуваєш про контрольні.
Я хотів відповісти, але горло стислося. Вона продовжила:
– Мені не потрібно, щоб ти заробляв більше. Мені потрібно, щоб ти залишався собою. Хіба цього замало?
Наступного дня я пішов до свого друга Миколи, з яким разом навчались.
– Ольга заробляє тричі більше за мене. І я не знаю, як з цим жити, – сказав я, коли ми сиділи в нього на кухні.
– Ну, живеш же, – хмикнув він. – А знаєш, скільки моїх знайомих втікають з дому, бо жінка їх задовбала і морально, і фінансово? Ти хоч її любиш?
– Дуже, – відповів я.
– То не мороч собі голову. Вона зараз твоя опора, потім ти нею будеш. Це ж життя. Як карпатська стежка – то вниз, то вгору. Але головне, що йдеш разом.
Я йшов додому з цими словами, як з молитвою. І щось у мені змінювалося.
Наступного тижня я вперше сам забронював квитки – нехай не на Іспанію, а на Буковель. Але з гарним готелем, сніданками й екскурсіями. І сам оплатив половину. Просто бо хотів. І бо можу.
Коли я показав Ользі бронювання, вона обійняла мене.
– Це найкращий подарунок, – сказала вона. – Бо я знаю, що ти хотів зробити цей крок для нас, а не для гордості.
Мені нарешті стало легше дихати.
І ось що я думаю: ми, чоловіки, часто міряємо себе не серцем, а гаманцем. Але чи варто? Чи варто дозволяти заробітку визначати, хто ми є у власній родині?
А як у вас? Ви коли-небудь відчували, що заробляєте менше, ніж “треба”? Як з цим справлялись?
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
Передрук суворо заборонений
