45 000 доларів – саме стільки отримав мій чоловік Дмитро у спадок від тітки з Канади, і замість вдихнути полегшено, він вирішив, що це знак із неба: звільнився з роботи, записався на онлайн-марафони “як стати мільйонером”, витратив 14 000 за місяць і переконував мене, що ми тепер можемо “жити повним життям”.
Я ж сиділа на кухні, перемішувала борщ і дивилась на чоловіка, який ще вчора боявся втратити премію, а сьогодні мріяв відкрити кав’ярню, хоч у житті не варив навіть кави. А коли я знайшла лист від тієї ж тітки, адресований мені особисто, – щось усередині клацнуло. Але найстрашніше навіть не в тому, що в ньому було написано… а в тому, як Дмитро на нього відреагував.
– Мар’яно, я не збожеволів. Я просто втомився, – сказав він, відкриваючи ноутбук на фотографіях білосніжних пляжів. – Ми заслуговуємо на більше.
– Ми? Чи ти? – я поклала ложку, витерла руки рушником і сіла навпроти. – Бо мені здається, ти говориш про себе.
Він зітхнув, мов хлопець, якому не дали погратися.
– Та ну, не починай знову. Завжди було одне й те саме: робота, дім, кредити. А тепер у нас є 45 000 доларів. Це ж новий старт!
– Це спадщина. Відповідальність. Не білет в казино, Діма.
Він знизав плечима й повернувся до монітора.
Я пам’ятаю той вечір до деталей. Надворі дощило, і краплі билися в шибку, мов попередження. Наш син, Назар, робив домашку в кімнаті, а я ловила себе на думці, що мені страшно. Страшно, бо чоловік, з яким я пройшла десять років життя, раптом став незнайомцем. І цей незнайомець хоче мене переконати, що зміна – це порятунок.
– А якщо ці гроші швидко закінчаться? Ти ж не знаєш, скільки треба, щоб прожити без роботи, без стабільного доходу, – я говорила тихо, але впевнено.
– То знайдемо нову ідею. Я відкрию кав’ярню або підемо в бізнес з Ігорем. Він давно кликав, а я боявся ризикнути.
– Так ти ж бухгалтер, а не бариста! – я не витримала. – Ідеї хороші, коли за ними стоїть розрахунок, а не ейфорія.
Він мовчав. Я бачила, як у ньому борються два Діми: той, що прагне безтурботності, і той, що ще пам’ятає, як ми жили на макаронах, коли я втратила роботу після декрету.
Через тиждень він таки звільнився.
– Усе, досить. Я не хочу ще десять років бути гвинтиком у машині, – сказав він, коли прийшов додому із заявою. – Ти побачиш, Мар’яно. Ми тільки виграємо.
Але я вже тоді знала – програємо.
Почалось усе з того, що він записався на марафон особистісного росту. Потім купив собі дорогий телефон, бо “потрібно підтримувати імідж”. Потім орендував офіс. Витратили 14 000 доларів за місяць. А клієнтів – нуль.
– Ще трохи, і все піде, – переконував він мене, коли я показала йому таблицю витрат.
– Трохи? Ще трохи – і в нас залишаться лише спогади про цю спадщину. А тоді що?
– Не тисни. Я стараюсь, Мар’яно. Просто, може, це ще не мій шлях, – і знову – марафон, онлайн-курс, нова стратегія.
Я поверталась із роботи, готувала вечерю, перевіряла уроки Назара і думала, що вже не вірю в жодну його ідею. У нас вдома замість стабільності оселився хаос. І головне – тиша. Ми перестали говорити. Лише короткі фрази: де сіль, не забудь оплатити світло, Назар завтра має контрольну.
А потім я знайшла той лист.
Його тітка, Лідія Петрівна, написала коротко:
“Дмитрику, я лишаю ці гроші вам обом, з надією, що ви з Мар’яною використаєте їх розумно. Вона завжди мені здавалася мудрішою. Прислухайся до неї, бо справжній скарб – не в рахунках, а в довірі. З любов’ю, тітка Ліда”.
Я прочитала ці слова кілька разів. І мов у голові щось клацнуло. Не тому, що вона похвалила мене. А тому, що навіть вона, далека родичка, бачила, що ми – це не тільки “він і його ідеї”.
Увечері, коли він знову гортав інстаграмчик чергового інфлюенсера, я сіла поруч.
– Ми з тобою живемо в різних світах, Діма. Я в реальності, а ти в мріях.
– Чого ти знову?
– Бо вже досить мовчати. Я більше не вірю в це “усе буде добре”. Я бачу – воно вже не добре.
Він знизав плечима.
– Хочеш піти? Іди. Я не тримаю.
Я встала. Спокійно, без скандалу. І лише сказала:
– Мені шкода. Бо я справді вірила, що ми вдвох – це сила.
Я зібрала речі через два дні. Назар залишився зі мною. Ми переїхали в квартиру мами. Вона спочатку крутила носом, але потім сказала:
– Може, це і на краще. Ти ж не дерево – не мусиш стояти на одному місці, якщо тобі там зле.
Дмитро ще кілька разів писав. Пропонував “все переосмислити”. Але вже було пізно. Я зрозуміла: людина, яка не чує тебе, навіть якщо ти кричиш – це не партнер. Це глядач власного шоу.
А гроші?
Ті, що залишились, я вклала в невелике ательє. Завжди мріяла шити, але руки не доходили. Тепер доходять. Не мільйони, але своє. І душа спокійна.
А Діма…
Кажуть, він знову шукає “велику ідею”. Я лише зітхаю. Бо хтось шукає стабільність, а хтось – хвилю. Питання лише в тому, чи ти встигнеш випливти, поки інший тоне у власних фантазіях.
А ви як думаєте? Що важливіше в стосунках: підтримка будь-якої мрії партнера, навіть коли вона веде в прірву, чи здатність зупинити людину, поки ще не пізно?
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
Передрук суворо заборонений
