5 місяців тому ми з чоловіком стрімко почали будувати наш італійський будинок – нам треба прийняти і поселити в ньому 7 рідних з України, які там поневіряються по квартирах.
Ми давно мешкаємо і працюємо в Італії. а от всі рідня жила на Харківщині. Зараз там жити не можливо, вони виїхали, але дуже складно бути кочевниками у такому віці: четверо – це мої і чоловіка батьки, і ще троє – моя менша розлучена сестра з двома дітьми.
Але італійцям не зрозуміти нашого бажання збудувати особняк на зароблені в Італії гроші.
Мій чоловік микита колись виїхав до Італії першим. Це сталося ще далекого 2001 року. Спочатку все було ніби нормально, але коли це затягується на кілька років, стає ясно, що сім’ю вберегти буде складно. Хоча жодних об’єктивних причин для цього немає — просто починаєш відвикати від людини, здається, що в Італії живе хтось інший. Тай довіра хитається. як не крути.
Тому ми вирішили, що нам треба возз’єднатися. Незважаючи на те, що все моє життя в Україні було зосереджене, бажання бути з чоловіком пересилило.
Для початку я поїхала до нього в гості і перше, чому навчилася, це принципу “якщо взявся, тоді бери та роби”. Здається, у наших людей ця інертність надто сильна, я відчула її на собі зокрема.
Я в ті часи їздила додому часто, і щоразу оця у тебе ейфорія, ти вже не думаєш, що обов’язково треба їхати, ось твої друзі, рідні, цілком звичний побут… І мало не залишилася кілька разів вдома. Але все ж таки взяла себе в руки і зібравши всі потрібні документи, повністю легально залишилася в Італії.
Мені довелося звикати, навіть незважаючи на те, що чоловік за шість років уже підготував тут добрий ґрунт.
Я перебивалася то там, то там на різних підробітках, хоч у Микити вже була стабільна постійна робота.
Перше, що мене здивувало, це ставлення. Ніхто не тицяв у мене пальцем, не дорікав за те, що я не знаю мови чи щось неправильно роблю. Завжди люди відносилися з добром та лояльністю. вчили. допомагали і підтримували.
Потроху вникнувши в побут, я зрозуміла, що італійці здебільшого нормальні та доброзичливі люди. Раніше мені здавалося, що багатії тут ходять на золоті унітази та живуть у палацах, але виходить, що у палацах якраз живемо ми. Маю на увазі ці будинки, які відбудовують мої земляки після повернення у своїх селах.
Італійці зовсім не хизуються дорогими автомобілями, не носять одяг, який викликає, і не рвуться у владу, як у нас, щоб “осідлати” адмінресурс. Вони більше думають про те, як житимуть їхні діти, як вони можуть розвиватися.
Справді багаті люди в Італії не допускають якихось надмірностей. Може, живуть у трохи більших квартирах і їздять у комфортніших автомобілях.
Наші, звісно, дивуються. Як за таких доходів і не відбудувати якусь хоромину з великим парканом? У той же час, італійці дивуються, навіщо кільком людям такі величезні апартаменти. Достатньо організувати побут раціонально, щоби всього вистачало. Ми, звісно, не такі.
Італійці люблять усі робітничі професії, серед них багато майстрів того чи іншого профілю. В основному їх суспільство складає середній клас, а цього цілком достатньо на машину, квартиру, дітей та все інше. Та й на курорт італієць цілком може собі дозволити поїхати.
А що ж у нас? Слюсар чи сантехнік сприймається якось дивно, начебто людина нижчого стану. А ті, хто успішно скористався соціальним ліфтом, дозволяють собі жартувати над пожежниками, поліцейськими та лікарями. В Італії такі речі просто нонсенс.
До речі, якийсь час я намагалася одягатися як удома, за останньою модою. Але тут ніхто так не одягається.
В основному носять одяг комфортний і практичний. Ні, вечірні сукні ніхто не скасовував, але у повсякденному житті ти їх практично ніколи не зустрінеш. І ніхто не ділить одяг на святковий та звичайний. Є винятки з правил, не без того, але, знову ж таки, за брендами ніхто особливо не женеться.
Мені більше довелося пристосовуватися до цін. За досить хорошого доходу їжа коштує так само, а в деяких випадках і дешевше, ніж у нас.
Інша справа – оренда житла, комунальні послуги, інтернет. Це все набагато дорожче. Оскільки ми тут давно, то живемо з комфортом, винаймаємо квартиру в новобудові і зараз будуємо власний будинок, але не вичурний, але дуже простий і комфортний, не дорогий відносно у будуванні. вж майже закінчуємо і дуже скоро, нарешті, приймемо наших рідних!
Ми з чоловіком вже обжилися тут, звикли, синочок у нас тут народився і виріс. Навряд чи ми перебиратимемося на батьківщину. та Італія рідних не замінить, тому ми дкже тішимося. що будемо тут всі разом, хоч і привід їхнього приїзщду такий сумний. Чоловік мій, до речі, добрий тесляр у гарній фірмі, його тут уже всі знають.
Я сподіваюся і молюся, що скоро настане кругом мир, і люди будуть щасливі і в Італії, і в Україні, і у всьому світі.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, спеціально для Ibilingua.com.
