Мені язик не повертається сказати дружині, що жити мені залишилося лічені місяці. Моя Лідочка дуже емоційна людина. Вона як бачить котиків на вулиці, то три дні ллє сльози. Дітей в нас немає. Ми живемо один за ради одного. Все ми ті гроші складали, складали. Ось я і запланував поїздку автобусом в Закарпаття. Поплаваю з Людочкою в термальних водах, про які і вона і я завжди мріяли. А там, хай буде, що буде!
Мені залишилося жити вже не довго. Я вирішив прожити останні “деньки” на повну. На жаль, це також пов’язано з тим, що я не можу сказати своїй дружині правду. Я боюсь, що Ліда не впорається з цією інформацією…
Я давно відчував, що зі мною щось не так. Я пройшов декілька обстежень, і в результаті мені повідомили, що часу в мене не так вже й багато. Я б змирився з цим, бо вважаю, що у мене за плечима життя, якого мені не потрібно соромитися. Але я не знав, як на це відреагує моя Лідочка.
Незважаючи на те, що я внутрішньо готувався до цього, це все одно заставило мене задуматися. Того дня я сидів у приймальні лікаря приблизно годину, перш ніж зміг встати й піти додому. Весь цей час я думав про те, що скажу дружині.
Моїй Ліді 57 років і вона дуже емоційна. Я познайомився з нею п’ятнадцять років тому, коли вона тільки розлучалася. Я був завзятим старим холостяком, але було щось у ній, що змусило мене зупинитися і звернути увагу.
Можливо, я був її долею. У всякому разі, ми перетворили нашу дружбу на стосунки, які тривають донині.
Ні у мене, ні у Ліди немає дітей. Лідія не могла їх мати, а я ніколи їх не хотів.
Час від часу це питання підіймалося, тому що Лідія хвилювалася, що не зможе подарувати мені сина, але я завжди намагався пояснити їй, що це нормально. Вона плакала деякий час, а потім заспокоювалася.
Вона багато за що переживає. Наприклад, коли вона бачить на вулиці безпритульну собаку чи кішку. Декілька днів вона ходить сама не своя…
А тепер я повинен їй сказати, що за словами лікарів. мені залишилося жити дуже мало? Але я не можу цього зробити. Я дуже добре знаю свою дружину, вона цього не витримає. Зараз я можу прозвучати трохи егоїстично, але я хотів би прожити час, який у мене залишився, у спокої.
Тому я не можу їй сказати. Її чутливість, яка колись змусила мене закохатися в неї, тепер трохи заважає.
І тому я почав жити на повну. Я віддаю перевагу гуляти замість того, щоб дивитися телевізор, беру дружину в театр чи кіно на вихідних і навіть запланував поїздку автобусом в Закарпаття. Я знаю, що вона завжди хотіла поплавати в термальних водах. Я теж про це завжди мріяв. Так чому б і ні? саме ж час!
Є багато речей, які я більше не зможу зробити, але я не сумую, коли проводжу час з жінкою, яку люблю. Мені просто трохи лячно думати, що це одного дня закінчиться…
Як Лідія впорається з цим. Іноді я думаю, що, можливо, варто їй щось сказати, але потім спадає на думку, що я вже не матиму того спокою, який хотів би мати. І тому я все відкладаю…
А що б ви мені порекомендували? Сказати дружині все як є, чи мовчати, що я і роблю?
Наперед дуже вдячний вам за пораду! Миру вам та добра!
Текс підготовлено на основі реальної історії. Фото лише для ілюстрації. Імена змінено.
Передрук категорично заборонено!
У вас є подібний досвід? Довірте нам свою історію!
Запрошуємо вас підписатися на “Наш канал на Youtube“
Недавні записи
- Вже було назначено дату весілля, ми з Лесею вирішили побратися 25 листопада. І раптом батько запрошує мене в ресторан на вечерю, сказав, аби я прийшов сам для серйозної розмови. Виявляється, в моїй родині є таємниця. І як тепер бути – я не знаю. Батько хоче вписати його у спадок
- Коли всі гості розійшлися до мене на кухню зайшла свекруха і давай усіх наших друзів хвалити, а ось на мене “болото лити”. – Ти себе взагалі в сукні хоч іноді бачиш? Ти ж жінка! Та на Маринку любо глянути! – З того моменту зчинилась “буря”. Навіть не знаю, чим би все це закінчилось, якби не втрутився чоловік. Тепер Олена Василівна чекає від нас вибачень. – Ну-ну, побачимо ще, до кого ви звернетесь, коли потрібно буде з Вікусею посидіти!
- В неділю мама нас усіх запросила до себе на піцу. Ми сиділи, багато розмовляли, але згодом я помітила одну “цікавинку”. Річ у тім, що мама ставитися до моєї доньки так, як ставилася до мене в дитинстві. – Любі мої, ходіть сюди з книжечкою і по черзі покажете мені, як ви читаєте!, – сказала вона моїм племінникам. – Розумнички! Ви заслуговуєте на гарні подарунки від Миколайка, – сказала вона їм. А моєї Емілії для неї ніби й не існувало, хоча в тої чимало талантів!
- Коли чоловік вже був лежачий, наша дочка єдине чим допомогла, так це купила ортопедичний матрац. При першій же можливості Леся наголошувала на його ціні. Грошима на лікування скидалися всі, окрім рідних дітей, але я мовчала. І ось вже який час, як мого Гриші не стало. Матрац цей чищенню не піддавався, тому я його відправила на горище. І ось коли я Лесі пожалілася на спину, та мені сказала його зняти і лягати спати. Певне таких дітей, як в мене, ні в кого нема. Сльози так і линуть через обіду!
- Поки мама ходила з Дмитром Павловичем на каву, чи в театр і кожен платив сам за себе, я була спокійна. Але місяць тому моя майже сімдесятилітня мама вмовила “коханого” поїхати на екскурсію до Польщі. Той грошей не мав, і мама не придумала нічого кращого, ніж оплатити тур самостійно. Брат просто сміється, і каже дати мамі спокій, але я бачу, як той чоловік її просто використовує. Коли вона залишиться без копійки, хто її доглядатиме?