Всі знали, що з Півночі, з золотих копалин, Іван Груша приїхав не з пустили руками. Хату перебудував, машину купили одні з перших в селі. Дітей відрядили аж в Дніпро, тоді Катеринослав, вчитися.
Та потім Іван і Марія Груші з дітьми розсварилися. Ні, не так вже, щоб не спілкуватися зовсім, але кішка пробігла.
Іван хотів, щоб хтось з дітей в селі лишився, в їхній родовій оселі. А кому він тоді все це в біса будував своїми руками? Хотів, щоб або син невістку додому привів, або дочка з зятем переїхали до них.
Але не судилося, обоє у місті залишилися, до батьків лише в гості їздили з онуками. І якщо онуків Груші ще частенько бачили, то з правнуками не з усіма й знайомі були, адже й у дочки, і у сина – по троє дітей!
Так ось, було якесь велике родиннк застілля, коли дід Іван брякнув вперше: закопаю найголовніший спадок, нікому не лишу, раз всі батьківське гніздо покинули. Чи знайдете, чи комусь дістанеться, хто тут колись житиме, чи земля сховає і собі залишить – то вже не моя справа.
Казав він потім таке ще неодноразово, останній раз на своєму 90-річному ювілеї нагадав про це дітям, попередив, але хто там вірив старому?
***
Не стало обох старих Груш, продали обійстя діти, гроші поділили. Не збиралися вони в рідні краї повертатися, осіли вже по багатьох інших містах і селах України.
***
Малий Назарчик грався в садку, а Василь з хлопцями свердловину робили, щоб провести воду у хату, яку оце купили з дружиною недавно.
Вирішили зважено всією родиною в село перебратися з галасливого міста, тут тобі і природа, та й з їхніми віддаленими роботами з комп’ютерів – обоє програмісти – їм взагалі все одно, де жити. А в селі дітям краще, повітря, дерева, річка, фрукти…
Та і село не так вже від Дніпра далеко, поїдуть, коли виростуть, 5-річний Назарчик і трирічна Стефочка туди навчатися.
А поки що їм всім тут добре, он яка благодать сонячно-пташина навколо!
Бур врізався у щось тверде. Залізна скриня. Не замкнута. Глибоко ж як, і хто її так ховав старанно?
Василь заніс знахідку до хати, відкрили з дружиною аж пізно ввечері.
У скрині лежали три злитки грам по 700 і юридично завірений заповіт Івана Степановича Груші. Заповіт на того, хто знайде цю скриню.
У Василя Груші, що тримав папірець, затремтіли руки.
***
Історія реальна, Василь особисто розповів її автору, і показав стареньку світлину свого предка Івана Груші, єдину фотографію свого прапрадіда, що збереглася в їхній родині.
Коли купували хату, Василь Груша навіть не припускав, що це родове гніздо його роду.
***
Перше, що зробили Василь і його дружина наступного дня – відшукали за допомогою односельців на сільському місці останнього спочинку занедбані горбочки Івана і Марії Груші, прибрали там все, замовили богослужіння у місцевому храмі за своїх далеких родичів, від яких отримали такий несподіваний подарунок.
Василь і Ксеня не знали, за що він їм дістався, знав лише старий Іван Груша: за те, що повернулися на рідну землю, у збудовану його руками хату. За те, що тут знову лунає дзвінкий дитячий сміх маленьких Груш…
Автор – Олена Мірошниченко
Спеціально для видання Ibilingua.com.
Передрук без гіперпосилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pixabay.com
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook і залишайте свої коментарі!
