А мені подобається так жити: без чоловіка і дітей у 37 років, заробляти 130 тисяч гривень на місяць, витрачати їх на своє задоволення і трохи допомагати мамі й татові. А вони, замість того щоб радіти за мене й дякувати, хочуть онуків.
— Ну коли ти вже народиш? — питає мама щоразу, коли я приїжджаю до них у гості.
— Мам, а якщо ніколи? — відповідаю спокійно, хоча всередині вже закипаю.
— Та ти що, таке не кажи! Бог створив жінку, щоб вона народжувала!
Тато киває, сидячи навпроти, не відриваючи погляду від газети:
— От у нас сусідка Оксана, молодша за тебе, а вже двоє дітей має. Всі в селі говорять, яка вона гарна мама.
— Ну і хай має! Чого ви мене порівнюєте?
— Бо це життя, — зітхає мама. — А ти що? Гроші, робота. А хто тобі води подасть у старості?
І ось тут я не витримую.
— Мам, тату, а хто вам зараз подає воду? Хто вам ремонтує хату, привозить продукти, платить за лікування?
— Ой, не кричи, — махає рукою тато.
Мама мовчить, розмішуючи чай. Тато мовчить. Вони розуміють усе, але переконання, що я маю народити «для себе», у них міцніше за будь-яку логіку.
Та що там батьки! Ось недавно подруга, з якою не бачилася кілька років, запросила на каву. Ми завжди були різні: я — кар’єристка, вона — домогосподарка.
— Ти така гарна, — каже вона, дивлячись на мене поверх чашки лате.
— Дякую, — усміхаюся.
— А чоловік де?
— Немає.
— Дітей теж?
— Немає.
Вона дивиться на мене, ніби я сказала, що у мене три голови.
— Але ж ти хотіла колись.
— Коли це?
— Ну, раніше, в універі.
— Універ був п’ятнадцять років тому.
— І ти не шкодуєш?
Я п’ю каву повільно, відчуваючи її аромат, і думаю, шкодую чи ні.
— Ні, — відповідаю чесно. — Я багато подорожую, роблю те, що люблю, заробляю на себе, ні від кого не залежу.
— Але ж сім’ю це не замінить!
— У мене є сім’я. Батьки, брати, друзі.
— Це не те, — сумно хитає головою. — Я іноді теж думаю, якби тоді зробила інший вибір…
Я знаю, що вона має на увазі. Її чоловік змінився після народження другої дитини, почав вживати, працює абияк, а вона тягне все на собі. Але ж треба, щоб був чоловік і діти, правильно?
— Послухай, — кажу їй. — Ми просто різні. Комусь потрібно відчувати себе потрібним через материнство, комусь — через роботу й розвиток. І це нормально.
Вона киває, але в її очах бачу сум.
А мені добре. Я повертаюся додому, сідаю за ноутбук, відкриваю свій бізнес-звіт, а потім бронюю квитки на вихідні в Іспанію. Бо я так хочу. Бо я можу. А більшість жінок в моєму віці – ні, бо вже обтяжені родинами-дітьми-кухнями-злиднями.
А щастя – в свободі, зокрема – і в свободі вибору.
Фото – авторське.
Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.
