Можна покинути сім’ю, переїхати в іншу країну, але неможливо уникнути себе…
День минув, ніби й не починався. У густих сутінках затаїлася якась незрозуміла таємниця і в той же час – порожнеча. Порожнеча від відчуття туги за часом, що минає. Оглянешся назад в день вчорашній, а він тобі відгукнеться безвихіддю. Як жити, а головне навіщо? Микола подивився на годинник, який водночас повільно і так швидко відмірює час. Час чиєїсь радості або болю, час знахідок і втрат. Куди і навіщо він так стрімко тікає? Так, ось так часом безцільно і проходить все життя.
***
Він сидів на кухні і палив. Чому на кухні? Та дуже просто. Холостяцький спосіб життя ще й не те передбачає.
Ніхто не бачить, нікому і засудити. Ось зараз би Наталка його давала, ох і давала б: «Знову ти тут це робиш? Що, місця більше не знайшов? Задимів все, дихати нічим».
Микола, згадавши це обличчя, навіть дулю скрутив. Шкода, що воан не бачить.
«А взагалі, чудово бути самому. Куди хочеш – пішов, кого хочеш, знайшов. Ніхто не зиркає своїми буравчиками, в головне, не пиляє. А наче якась бензопила: «бз-бз», або муха настирлива. Так і хочеться щось таке відповісти, щоб знала місце своє, жіноче».
Цигарка дотлівала, а Микола, все більше розпорошуючись, подумки вичитував колишню.
«Ось причепилася! А потім ще дивуються: чого це мужики п’ють, та від таких не тільки це зробиш. Вчасно все ж я від неї драла дав». У двері хтось безцеремонно затарабанив.
– І кого це вітром принесло? Кого треба? – грубо крикнув Микола і навстіж відчинив двері.
Ванька, сусід по сходовому майданчику, що стояв на порозі, мало не випав на нього.
– А, це ти, проходь, якщо приперся. Сподіваюся не скам прийшов? З біленькою?
– З нею, рідної, – Іван ступив у кімнату і озирнувся по сторонах. – А ти тут один?
– Один-один, боїшся кого чи що? Заходь.
Змахнувши долонею крихти з клейонки не першої свіжості, господар поліз в холодильник.
– Так, тут у мене негусто. Навіть кільки завалящої немає. Так що ти, братан, вибачай. Получка тільки завтра. А випити хочеться вже сьогодні.
Посміхнувшись власному жартові, Микола нарізав хліб, пошматував шматочок сала, знайдений з колишніх запасів, і від задоволення потерши долоні, в якомусь передчутті, вигукнув: «Ну, по маленькій, чи що?»
Смачно витер вуса, приосанився: «У тебе, що з руками? Наливай же, а то піду».
Швидко захмілівши, чоловіки почали філософствувати.
– Тобі, Колька, добре, один. Пий собі – не хочу, ніхто слова не скаже. Моя ж Машка зараз пронюхає, що мене довго немає вдома, прибіжить як миленька. Ніякої від неї житухи немає. Віриш?
Микола йому охоче вірив, відчуваючи свою значимість і ейфорію від повної свободи.
– Так, що не кажи, Ванько, – від баб сама суєта.
Микола солодко затягнувся і задумався.
– Ось я згадаю, як жив, аж погано робиться. Ледь що, голос підвищує, все їй не так, все не по ній. Зате зараз, що хочу, те і роблю, ніхто слова не скаже. Правда, квартирка знімна, але нічого, проб’ємось!
– Добре, тобі, Колька, ти як мужик зробив. Я б на твоєму місці … Тут і Іван трохи задумався. – Це звичайно, з одного боку і добре. Але я, напевно, сам жити не зможу. Моя Машка, хоч і вредна, але їсти завжди всього наготує, та й мені особливих турбот немає. Не, а ти все-таки молодець. Давай по маленькій?
Чоловіки ще довго обговорювали свої, тільки чоловічі, проблеми, поки за Іваном не прийшла дружина.
У кімнаті нависла приголомшуюча тиша, спати не хотілося. Та й хміль якось швидко пройшов. Микола взяв з полиці пошарпаний детектив, намагаючись зв’язати рядки, але думки плуталися, і не читалося. Він знову закурив.
Зараз би Наталка бурчала на нього. «Та не на того нарвалися. Ще вас всіх разом узятих переживу! » І Микола раптом згадав обличчя синочка. В його очах не було ні сльозинки, коли він дивився на батька, який йшов від них. Навіть якась недитяча затаєна злість, як у вовченятки.
«Не потрібен я вам, так і грець з вами, сам проживу».
Але щось так щеміло в душі…
«А що ви хотіли, не залізний ж я, все ж людина. Гаразд, гаразд, щось я сьогодні розкис», – подумав Микола і ліг на диван. «Не отрібні ви мені, самому завжди краще».
***
Той їх останній день, коли Микола психонув і пішов, грюкнувши дверима, раптом знову сплив в пам’яті.
Посварилися ж через сущу дрібницю. Наталя, як завжди, прийшла зла. Скільки разів їй казав, кидай цю дурну роботу продавця. Вічно до ночі працюєш, вдома конем грай.
«Думаєш, я вас з Мишком не прогодую?» А вона знову слухати ні в яку не хоче. Гаразд би грошей купу отримувала, а так сльози котячі, а туди ж.
«Ні я, ні дитина тебе вдома не бачимо». Одним словом, як завжди: почали за здравіє, а закінчили за упокій.
Микола з Наталею разом жили вже п’ятнадцять років. Мишко он який дорослий став, скоро того й гляди дівок додому приводити стане. А вони досі всі в одній кімнатці тулилися. Може тому останнім часом все частіше подружжя не мирилося. А Миколі що тоді залишалося робити? Куди накопичену енергію дівати? Ну, ходив іноді він наліво, не зі зла ж…
Але завжди додому повертався, вважаючи, що сім’я – це священне. Ось і довважався. Лайнувшись, Микола сів за комп’ютер. Ану, що там баби пишуть? Листів, піди, навалили цілу гору – не розгребеш. Микола не дуже любив цей безглуздий сайт знайомств. Але йому за цілий день так набридли майже голі стіни, спілкування все ж хотілося.
Завтра знову вихідний, хоч вовком вий. Нічого робити не хочеться. Та й піти особливо ні до кого. Всі друзі по домівках по дружинам сидять. Ну і нехай. Тут он ціле поле неоране. Будь-яку бери – і роби, що хочеш. «Фу, якісь непідходящі зібралися, і думки у них всіх меркантильні. То грошей, то якоїсь любові неземної вимагають. Де я її вам візьму? Та й що це таке?
Микола, смакуючи кожне слово, почав листуватися з потойбічними німфами. Так він їх подумки називав. Ну, якщо по той бік монітора, то потойбічні вони і є. Одним словом, ляльки якісь або инопланетянки, хто їх розбере. Але все одно хоч якесь дозвілля. І що головне, грошей же витрачати не треба.
Микола раптом згадав, що получка в понеділок. І мало не засміявся від задоволення, посилаючи віртуальним дівулям віртуальні квіти. Ось, квітка-смайлик одній послав, а вона вже в компліментах розсипалася. «Не дарма кажуть, що жінкам багато не треба, тільки встигай вчасно по вухах їздити. Вони це люблять. Микола задумався, як би так гарно висловитися?
– Леді, ви прекрасні, як квіточка. Ні, так не дуже.
– Мила панянко, ви фея? Ні, дуже вже сумбурно.
– Пані, я так зачарований вашою неземною красою. Ну а що, непогано.
Микола розумів, що німфи чекали від нього адекватних дій, типу побачення, кіно і таке інше. Але на всіх же розоришся! А Миколі подобалися всі, вірніше він їх майже не відрізняв одну від одної, як ніби вони сестри-близнюки. Ніякої родзинки, ну не було тієї, яка б зачепила. Або я однолюб? – позіхаючи, подумав Микола.
На дивані, мирно сопіло кошеня. «З моїм тапком заснув. Аж смішно з нього. Звірятко, а самому теж спати не хочеться», – мимоволі посміхаючись, міркував Коля. «Ну, йди до мене, хоч ти мені помуркай». Обійнявши теплий клубочок, Микола, вже провалюючись в солодку дрімоту, подумав: «Ось хто сказав, що людина сама коваль свого щастя. Що ж, завтра і почну його кувати».
…П’янкий запах бузку, сонце сліпить очі. У фаті, яка розвівається хмаринкою, посміхаючись, ніжно дивиться на нареченого Наталя. Його Наталочка. Він би впізнав її з тисячі інших. Її неймовірно сині очі завжди притягували, заворожували Миколу. Ось всі кричать «гірко» і він тоне в її піддатливих губах, розчиняючись в неповторному ароматі парфумів. Він підхопив молоду дружину на руки і закрутив. Боже, який же він був щасливий…
Автор: Ольга Максимова
Передрук без гіперпосилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pixabay.com
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook і залишайте свої коментарі!
