fbpx
життєві історії
– А пам’ятаєш, Валюшко, як ми «бавилися» в 11-му, а ти свою хусточку шовкову в’язала на моїй хвіртці, якщо до тебе можна було приходити?.. – Степан повільно крутив педалі велосипеда поруч з Валентиною, яка поверталася з магазину додому. Зима – а він на велосипеді, от відчайдух! І сам не змінився. – Валюшко, а ти така ж сама квіточка як і тоді, 30 літ тому, у наші шкільні роки… Наче час пройшов повз тебе!

– А пам’ятаєш, Валюшко, як ми «бавилися» в 11-му, а ти свою хусточку шовкову в’язала на моїй хвіртці, якщо до тебе можна було приходити?.. – Степан повільно крутив педалі велосипеда поруч з Валентиною, яка поверталася з магазину додому. Зима – а він на велосипеді, от відчайдух! І сам не змінився. – Валюшко, а ти така ж сама квіточка як і тоді, 30 літ тому, у наші шкільні роки… Наче час пройшов повз тебе!

Дивно у Валентина склалася доля. Не те, щоб зовсім не щасливо, ні. У неї прекрасні діти, от тільки далеко обоє… А вона, найгарніша у селі свого часу дівчина, тепер сама вже другий рік.

…Вони були з 9-го класу парою, синьоока красуня Валя і розбишака Степан.

Хлопець був добрий, вродливий, але такий вже шалапут! Вічно у якісь неприємності вляпувався, вчився на трійки, та й то з Валиною допомогою.

І вчителі, і знайомі відмовляли що Валю, що її батьків від такого «зятька»: ну куди воно годиться – відмінниця Валя і цей безпутній Стьопка? Ну що з нього вийде? Найймовірніший сценарій – влізе у якусь аферу чи крадіжку і – за грати.

Батько Валін був категорично проти Степана. Але Валентина прикипіла до хлопця серцем і душею, їй добре було з ним, легко і весело. Її зачаровували його карі великі очі, вона пірнала в них і не хотіла виринати…

Влітку перед останнім 11-м класом Валя і Степан стали дорослими у копні пахучого духмяного сіна.

Вони ще прозустрічалися крадькома протягом того навчального року, ховаючи свої почуття від сторонніх очей.

Коли Валентина знала, що буде точно якийсь час вдома сама, що батьки на зміні або десь поїхали – вона швиденько йшла до магазина на сусідній вулиці, йшла повз Степанкову хату і в’язала на його хвіртці свою шовкову блакитну хустинку. Стьопка тільки й чекав на той її знак – і тієї ж хвилини мчав до своєї коханої відмінниці…

А потім Валентина поїхала навчатися в університет в обласний центр на довгих п’ять років. Вона й сама тоді вже розуміла, що, мабуть, Степан їй не пара. Він навіть вчитися нікуди не захотів іти, ходить по людях, щось майструє-ремонтує, як його дід і батько. Тим і заробляє копійку, так і живе.

Ну про що їй, розумній, з ним розмовляти все життя? А якщо пити почне?

Валі взагалі хотілося залишитися в обласному центрі, та не вийшло.

Вийшла Валентина заміж за свого однокурсника Павла, разом з ним повернулися в село: раптово не стало Валиного батька, мама залишилася сама, дуже тужила, і Валя, єдина дочка, не могла її залишити без підтримки.

У будинку місця вистачало, жили разом з мамою, дружно жили. Діток народилося двоє один за одним, а потім Валентина на роботу в школу у райцентрі вийшла. Так і пропрацювала все життя, й досі ще працює, вже вона давно завуч. Павло у відділі освіти районному проробив, а потім звільнився, пішов у приватну фірму працювати.

Мама за татом полинула, діти виросли і обоє у Польщу навчатися поїхали. Та там і залишилися, і син, і дочка.

Кілька разів Валентина з чоловіком разом їздили до сина й дочки у Познань, а того разу вона не могла вихідні взяти, і Павло поїхав на тиждень сам…

Повернувся – і одразу на порозі сказав: зустрів там іншу жінку, покохав. Та й роботу вже майже підшукав. Приїхав, щоб розлучитися, розрахуватися на фірмі і – назад у Познань.

Валентина не тримала, не вмовляла: насильно милою не будеш, тріснуте горнятко не склеїш… Хоча боляче було нестерпно. Навіть не думала, що так буде, адже завжди вважала, що немає у неї до чоловіка надто гарячих палких почуттів. Таких, як були колись, ще в школі, до іншого… Та Павла цінувала, поважала, кохала іншою – спокійною, дорослою – любов’ю.

Відпустила. Пережила. Два роки вже сама, дочка пару раз лише приїздила. Кликала до себе минулого року Новий рік зустрічати, але Валентина відмовилася: у дітей своє молоде життя, а ще, не дай Бог, з Павлом зустрітися, місто ж невелике та Познань. Навіщо воно їй? Тут вона – вдома, нехай і сама.

А той інший, Степан її, так і не одружився, живе перекоти-полем. Працює по людях, говорять, руки у нього золоті. Не спився, правда.

З кимось там жив то в одному, то і іншому селі тимчасово, але щось у нього так і не склалося, повертався щоразу в своє село. Живе давно не з батьками, купив собі окремий будиночок. Тільки господиню в нього так і не привів. Зате привіз хлопчика, якого нажив з котроюсь із жінок. А вона не путяща була, рано її не стало.

Хлопчик, Роман, по бабусям потинявся, а потім Степан його до себе забрав. На скільки Валентина знала, хлопчикові років дванадцять, допомагає вже батькові заробляти, вчиться непогано.

І ось кілька місяців тому почав Стьопка її «штурмувати”, хай би йому грець. Де Валя – там і Степан вродиться.

Ось і зараз – вона з магазину повертається, скупилася собі трохи на Новий рік, адже свято за два дні вже, а Степан – тутечки, на велосипеді.

– А пам’ятаєш, Валюшко, як ми «бавилися» в 11-му, а ти свою хусточку шовкову в’язала на моїй хвіртці, якщо до тебе можна було приходити?.. – Степан повільно крутить педалі поруч з Валентиною. Зима – а він на велосипеді, от відчайдух! І сам не змінився. – Валюшко, а ти така ж сама квіточка як і тоді, 30 літ тому, у наші шкільні роки… Наче час пройшов повз тебе! Ех, побачити б твою хусточку на хвіртці. Як колись…

Валя тільки відмахнулася.

А вдома чогось полізла у шафу, дістала старий шкільний альбом. Роздивлялася себе і Степана на фотографіях, які були ніби з іншого життя. Кругом вони – поруч, плече до плеча, немов рідні. І очі так світяться в обох!..

Всю ніч Валентина з боку на бік провертілася. Так і не заснула, все дивилася на дві зірочки по обидва боки від золотого місяця, а вони, всі троє, підморгували їй у відповідь, немов щось підказували…

Вранці Валентина дістала з горища штучну ялинку, пухнасто-зелену, яку вже років десять останніх ставили замість живої. Іграшки дістала, гірлянди, блискітки.

Потім облишила новорічні справи і довго порпалася у шухлядах комода. І таки знайшла!

Одяглася швиденько. У чоботи вскочила, хустку на голову накинула. І побігла, немов 17-літня, туди, куди вело серце…

Пов’язала швиденько на Степановій хвіртці блакитну шовкову хусточку – і мерщій знову додому: ялинку прикрашати, на стіл готувати. Це ж треба тепер, щоб не тільки дорослим, а й дитині, Роману, сподобалося!

Та, мабуть, смаки у нього схожі на батькові, а Степанкові Валя добре памятала, хоч і стільки років минуло: картоплю любить, помідори квашені, голубці, курочку запечену, «Олів’є» традиційне…

Степан, стоячи біля своєї хвіртки, притискав до очей, до серця блакитну шовкову хустинку, цілував прозору тканину і посміхався. Стояв – і просто посміхався щасливо всьому зимовому передноворічному світові.

Автор – Альона Мірошниченко.

Спеціально для видання Ibilingua.com.

Передрук без гіперпосилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, з вільних джерел, pixabay.com

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook і залишайте свої коментарі!

You cannot copy content of this page

facebook