– А пам’ятаєш, як ти з дітьми в Єгипет їздила? Чомусь тоді ти про мене і не згадувала. Я ж своїх навіть в Херсон не могла на море звозити, бо кожну копійку рахувала, – сказала мені рідна сестра. – А тепер, коли я виграла цих 150 000 ти згадала, що я можу тобі допомогти? – Я було спустошена, хоча до останнього надіялася, що сестра мене виручить. А через деякий час я дізнаюсь, що вона придбала новенький позашляховик
– То ти серйозно думаєш, що я маю тебе рятувати? Я не відповідальна за твої помилки, Іванко, – твердо відповіла моя сестра. – Якби я не виграла ці гроші, що б ти робила? Просто припусти, що в мене їх немає!
Сиджу на кухні, впершись руками в стіл, а серце калатає так, ніби от-от вискочить. Не можу повірити, що це сказала моя рідна сестра. Вона – єдина, хто міг би зараз допомогти. Але вона вибирає купити нову машину й полетіти в якусь теплу країну замість того, щоб простягнути руку підтримки.
А все ж колись було інакше…
Я завжди була сильною. Після розлучення з Василем залишилася з двома дітьми на руках, без копійки за душею. Він тоді так красиво говорив про «нове життя», поки я тягнула все сама. Мій бізнес – встановлення рулонних штор і жалюзі – тоді тільки починався. Вклала туди все: гроші від продажу нашої спільної квартири, останню віру в себе. І мені вдалося! Клієнтів було стільки, що я вже думала найняти ще одного працівника.
Але щастя виявилося коротким.
Спершу все пішло на спад. Моя менеджерка Оксана, якій я довірила майже все – від контактів із постачальниками до бухгалтерії – несподівано звільнилася. Як виявилося, вона пішла працювати до мого конкурента, прихопивши і клієнтів, і ділові зв’язки. Тоді я вперше запідозрила, що моя довірливість зіграла проти мене.
Тоді ж почали сипатися борги. Податкова знайшла якісь помилки в документах, банки почали нагадувати про кредити, які я брала на розвиток бізнесу. Я намагалася втриматися на плаву, але коли втратила двох найбільших клієнтів, ситуація стала критичною.
І ось тоді я дізналася, що Іванка виграла сто п’ятдесят тисяч гривень у лотерею. Сестра! Найрідніша людина, якій я допомагала, коли вона тільки переїхала до міста, дозволяла жити в мене, навіть коли її стосунки з чоловіком руйнувалися.
Я прийшла до неї того ж вечора.
– Іванко, я не прошу подарувати мені ці гроші. Просто позич, – благала я. – Сто тисяч, я поверну через пів року. Ти знаєш, я чесна.
Але її відповідь вразила мене в саме серце.
– У тебе ж завжди все було добре, – знизала вона плечима. – Пам’ятаєш, як ти їздила в Єгипет минулого року? Мені навіть на базі відпочинку не було за що дітей вивезти!
Я зітхнула. Так, я була в Єгипті. Раз у житті. Це була та сама відпустка, на яку я збирала два роки – щоб діти побачили море. І це зовсім не пояснювало, чому вона відмовляється допомогти зараз.
– Ти серйозно? Я на межі банкрутства. Якщо не сплачу борг банку, мене просто виселять із квартири!
Але Іванка лиш стенула плечима.
– Це твої проблеми, сестро. Я не для того виграла ці гроші, щоб витягувати тебе з халепи.
Того вечора я пішла додому спустошена. В голові стукало: «Сестра не допомогла. Сестра відмовилася…»
А через тиждень я побачила її новий автомобіль.
Вона таки купила собі той дорогий позашляховик. І тепер виставляла фото з відпочинку в Карпатах – у найдорожчому готелі.
Я досі не можу зрозуміти: чому вона так вчинила? Чи справді це заздрість, як я думаю? Чи, може, я справді була занадто безвідповідальною, як вона каже?
Що б ви зробили на моєму місці? Чи пробачили б таке? Чи варто пробувати помиритися з нею? Чекаю ваших порад…
