fbpx
життєві історії
– А що робити? – розводить руками дочка. – Мені брати іпотеку? Працювати, як віл? Маючи своє житло? Майбутній чоловік пропонує такий варіант, але я не згодна! І знімати теж при таких даних не бачу сенсу. Мати ще не стара, їй навіть до пенсії ще кілька років. Вийде на пенсію – я готова їй допомагати. Але віддати своє житло і піти на вокзал з чоловіком і майбутніми дітьми, щоб їй було добре – це занадто!… Вона прекрасно все життя знала, що квартира не її. Знала, що дочка росте… За двадцять років могла б напружитися і щось купити собі, хіба ні? Хто винен, що вона цього не зробила?

– Ось так в житті буває! – мало не плаче п’ятдесятилітня Варвара Федорівна. – Я ж все життя заради неї, заради дочки! Ростила, любила, все робила! Заміж більше не вийшла… Ну ось, отримала на старості років подяку. Проміняла мене на мужика… Виставила рідну матір з квартири і не скривилася…

…Свого часу, двадцять шість років тому, Варвара Федорівна приїхала в столицю з далекого села. У місті вчилася, працювала, зустріла свою любов, вийшла заміж, народила Вероніку. На жаль, з чоловіком не склалося.

Чоловік в ті часи був досить-таки забезпечений і відразу після розлучення в рахунок аліментів купив однокімнатну квартиру, яку оформив на дочку.

Варвара Федорівна тоді була згодна на все: вибирати особливо не доводилося, жити їй було ніде, а повертатися до себе село, в дерев’яний будинок з купою родичів, не хотілося зовсім.

У цій квартирі, купленим батьком для Вероніки, мама з донькою і прожили до цього дня.

А кілька місяців тому Вероніка почала збиратися заміж. Хлопець начебто хороший, але на жаль, не місцевий. Дружину привести йому рішуче нікуди.

Але це не біда – вважає Вероніка. Житло є у неї. Проблема тепер тільки в одному – маму потрібно кудись дівати. Бо жити всім разом в однокімнатній квартирі – нонсенс.

– Роби, як вважаєш за потрібне! – сказав Вероніці батько, до якого вона звернулася за порадою. – Квартира твоя – і юридично, і фактично. Я більше нічим допомогти не можу, свій борг перед вами обома я виконав. Далі розбирайтеся самі…

Вероніка вважає, що мати цілком може зараз знімати кімнату, а на пенсії поїхати до себе на батьківщину, в той будинок, звідки приїхала в столицю багато років назад.

Так, там давно вже живуть її, материні, брати-сестри з сім’ями, і Варвару Федорівну ніхто не чекає. Але і не виженуть – частка власності у неї там є. Та й взагалі, село – це не столиця, великих проблем з житлом там немає.

Влаштуватися можна, кімнату зняти у кого-небудь – на це навіть пенсії вистачить.

– А що робити? – розводить руками дочка. – Мені брати іпотеку? Працювати, як віл? Маючи своє житло? Майбутній чоловік пропонує такий варіант, але я не згодна! І знімати теж при таких даних не бачу сенсу. Мати ще не стара, їй навіть до пенсії ще кілька років. Вийде на пенсію – я готова їй допомагати. Але віддати своє житло і піти на вокзал з чоловіком і майбутніми дітьми, щоб їй було добре – це занадто!… Вона прекрасно все життя знала, що квартира не її. Знала, що дочка росте… За двадцять років могла б напружитися і щось купити собі, хіба ні? Хто винен, що вона цього не зробила?

Чи правильно поступає Вероніка, грабує з дому рідну матір заради мужика? А дочка теж має право на щастя, на сім’ю і дитину…

Як би ви вчинили на її місці – багато хто пішов би в іпотеку з нуля?

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

You cannot copy content of this page