— А скажи мені, милий, це та сама дівчина, з якою ти приїжджав минулого року? — запитала бабуся Галина. Усі погляди миттєво збіглися на Владові, і його натягнута посмішка швидко зникла, коли я зрозуміла: щось тут не так.
Свята завжди були для нашої родини чимось особливим. Це час, коли всі з’їжджаються до батьківського дому, наповненого ароматами вареників, хвої та очікуванням дива. Цього року ми з нетерпінням чекали приїзду мого молодшого брата Влада. Він уже кілька років мешкав у великому місті, де будував кар’єру і, як він казав, “шукав свою долю”.
Минулого року він приїжджав сам, пояснюючи, що його стосунки закінчилися перед самими святами, і він не хотів нікого знайомити з родиною, поки не буде впевнений.
Але цього разу Влад заздалегідь повідомив, що приїде не сам. Він сказав, що нарешті зустрів ту єдину, і хоче представити її нам. Ми всі були у захваті. Наші батьки, особливо мама, дуже хвилювалися за особисте життя Влада. Вони завжди мріяли про велику родину.
Ми з чоловіком, Сашком, приїхали першими, щоб допомогти батькам із приготуваннями. Я прикрасила ялинку, Сашко приладнав гірлянди на вікнах. Все сяяло і виблискувало.
— Чи не запізнюються вони, тату? — запитала я, нервово поглядаючи на годинник, коли сонце почало хилитися до горизонту.
— Не хвилюйся, Інно, — відповів батько, — Влад завжди пунктуальний. Мабуть, затори.
І справді, через кілька хвилин у дворі почувся звук автомобіля. Ми всі кинулися до дверей. На порозі стояв Влад, усміхнений і щасливий, а поруч із ним — висока, струнка дівчина з довгим світлим волоссям. Її звали Христина. Вона здавалася трохи збентеженою, але трималася дуже гідно.
— Привіт усім! — радісно вигукнув Влад, міцно обіймаючи мене.
— Ласкаво просимо до нашої родини, Христино, — тепло сказала мама, обіймаючи дівчину.
Ми всі пройшли до вітальні, де вже був накритий святковий стіл. Атмосфера була легкою і радісною. Батьки розпитували Христину про її роботу, її сім’ю. Дівчина відповідала спокійно і докладно. Вона була вчителем початкових класів, любила читати і подорожувати. Здавалося, вона ідеально підходить нашому Владу.
Свято тривало, усі жартували, ділилися останніми новинами. Бабуся Галина, яка була душею нашої родини, сиділа на почесному місці за столом. Їй було майже вісімдесят, але її розум був гострий, а почуття гумору незмінно іскристе. Вона уважно спостерігала за Христиною.
У якийсь момент настала пауза. Бабуся Галина відклала свою серветку, випрямилася і звернулася до Влада.
— Владе, синочку, — почала вона своїм дзвінким голосом, — ця дівчина — Христина, так?
— Так, бабусю, — з посмішкою відповів Влад, — це моя наречена Христина.
Бабуся кивнула, а потім її обличчя осяяла хитра посмішка. Вона трохи нахилилася вперед, щоб її було краще чути, і спитала:
— А скажи мені, милий, це та сама дівчина, з якою ти приїжджав минулого року? Здається, її теж звали Христина? Бо я вже стара, пам’ять підводить.
Владові посмішка миттєво зникла з обличчя. Христина, яка до цього моменту сміялася з якоїсь розповіді батька, завмерла. У кімнаті запала тиша, така раптова і гучна, що можна було почути, як падає сніжинка за вікном. Ця тиша була напруженою, немов струна, що ось-ось має луснути.
— Бабусю, — промовив Влад дещо різким тоном, — минулого року я приїжджав сам. Я ж казав, що розірвав стосунки перед самими святами.
— Ой, невже? — Бабуся зробила вигляд, що здивована. — А мені чомусь здавалося, що минулого року ти теж привозив дівчину. І вона теж була світловолоса. Може, то була не Христина, а просто схожа дівчина? Щось я справді заплуталася.
Батьки швидко втрутилися, намагаючись згладити ситуацію.
— Мамо, ти, мабуть, щось переплутала, — сказав батько, — Влад приїжджав сам. Ти ж пам’ятаєш, ми втрьох тоді ходили на ярмарок.
— Бабусю, ти, напевно, переплутала з моєю подругою, яка заходила до нас на каву влітку, — додала я, намагаючись посміхатися.
Але бабуся, здавалося, насолоджувалася увагою і не збиралася відступати.
— Можливо, можливо, — пробурмотіла вона, задумливо дивлячись на Христину. — Просто щось мені здалося знайомим. Вибач, люба Христино, стара людина — що з неї візьмеш.
Христина спробувала усміхнутися, але усмішка вийшла вимученою. Її обличчя було блідим, а очі дивилися на Влада з явним запитанням. Влад виглядав так, ніби його щойно застали на гарячому, хоча, можливо, бабуся дійсно помилилася. Але його реакція говорила про інше.
— Нічого, пані Галино, — тихо відповіла Христина, — все добре.
Але атмосфера за столом була зіпсована. Розмови стали натягнутими, жарти не смішили. Христина швидко знайшла привід вийти з-за столу, сказавши, що їй потрібно зателефонувати. Влад одразу ж пішов за нею, а ми залишилися за столом у незручній тиші.
— Ну що ти наробила, мамо? — прошепотів батько до бабусі, коли Влад і Христина вийшли.
— А що я наробила? — здивовано підняла брови бабуся. — Я лише запитала. Якщо це не та сама дівчина, то чого він так знервувався? Може, він минулого року не сам приїжджав, а просто не хотів, щоб ми знали? Або щось приховує від Христини?
Ми всі перезирнулися. Бабуся Галина була відома своєю інтуїцією, і якщо вона щось помітила, то це рідко було помилкою. Я відчувала, що вона, можливо, має рацію, але не хотіла вірити, що мій брат міг так вчинити.
Через деякий час Влад і Христина повернулися. Христина була спокійнішою, але трималася відсторонено. Влад намагався поводитися, як ні в чому не бувало, але його напруження було очевидним. Свято довелося закінчити раніше.
Коли ми проводжали їх, Христина міцно обійняла мене.
— Дякую за все, Інно, — сказала вона, — ви дуже приємна родина.
— І ти мені дуже сподобалася, — відповіла я щиро. — Сподіваюся, ми скоро побачимося знову.
Вона ледь помітно кивнула, сіла в машину і вони поїхали.
Після їхнього від’їзду я одразу ж підійшла до бабусі.
— Бабусю, скажи чесно, ти справді пам’ятаєш, що Влад приїжджав з дівчиною минулого року? — запитала я, дивлячись їй в очі.
Бабуся посміхнулася, і в її очах спалахнули пустотливі вогники.
— Інно, коли я бачу таку напружену реакцію, мені й не треба нічого пам’ятати. Я просто ставлю запитання, а відповідь видно по обличчях. Якщо Влад приїжджав сам, то чому він так зблід? Я просто хотіла змусити його замислитися.
— Але навіщо? Це могло зіпсувати їм свято, — заперечила я.
— Дорога моя, краще дізнатися про деякі речі раніше, ніж пізніше. Я не знаю, що він приховує, але щось приховує, — твердо сказала бабуся. — А Христина, здається, гідна кращого.
Влад подзвонив мені наступного дня. Він був засмучений і розсерджений на бабусю.
— Як вона могла таке сказати? — обурювався він. — Вона все вигадала! Христина тепер почувається дуже незручно.
— А ти впевнений, що вона вигадала? — тихо запитала я.
Влад замовк. Потім зітхнув.
— Я не хочу про це говорити. Все добре. Просто попроси, щоб бабуся більше так не жартувала.
Я не стала наполягати, але його небажання обговорювати це лише підтвердило мої підозри. Ця невелика історія кинула тінь на ідеальний образ Влада і його стосунків. Чи варто було бабусі втручатися, чи вона просто відкрила очі на те, що було приховано? Який секрет міг приховувати мій брат? І чи справді бабуся просто припустила, чи вона щось знала?
А як ви думаєте? Чи варто було бабусі ставити таке пряме запитання, навіть якщо воно зіпсувало атмосферу, але, можливо, відкрило правду? Поставте свою вподобайку, якщо вам сподобалася ця історія, і напишіть коментар зі своєю думкою! Для мене це дуже важливо.
