А скоро Новий Рік. Вже два дні в будинку пахне мандаринами. Мама їх купила цілу велику сумку, і сховала на балконі. Іноді можна непомітно поцупити звідти дві штучки – собі і сестричці, і швидко їх з’їсти, запхнувши помаранчеві м’ясисті шкурки під ліжко… У великій кімнаті, в кутку стоїть ялинка. Спочатку довго нічого не відбувається. Сидимо в темряві…
Було це в дев’яності. Моїй мамі – шкільній вчительці – спала на думку оригінальна ідея, як привітати дітей перед Новим роком.
Щороку, коли випадала погожа днина, дітей на автобусі везли на екскурсію з природознавства в найближчий ліс – годівниці для птахів повісити, сліди заячі пошукати. Попередньо в той же ліс вирушала команда з трьох людей – водій і два вчителі в костюмах Діда Мороза і Снігуроньки, які прикрашали на галявинці симпатичну ялинку і ховали під неї кульки з подарунками.
Коли діти “випадково знаходили” в лісі прикрашену ялинку і до них виходив справжній Дід Мороз зі справжнього лісу – дитячому захопленню не було меж!
Дідом Морозом був мій двометровий батько, і костюм у нього був дуже колоритний.
Того року батько-Дід Мороз, вже одягнений, як годиться, поки вони чеккали дітей, відійшов до лісу трохи подалі і раптом почув:
“Стук… Стук…”
Виглянув за замет – а там мужик з сокирою браконьєра. Батько підійшов до нього тихенько, руку в рукавиці на плече поклав і як гаркнув басом:
– Що ж ти, мужик, ялинку мою рубаєш?
Таких очманілих очей батько не бачив ніколи! За сокирою і одним валянком той мужик так і не повернувся, скільки батько йому не кричав услід…
***
А скоро Новий Рік. Вже два дні в будинку пахне мандаринами. Мама їх купила цілу велику сумку, і сховала на балконі. Іноді можна непомітно поцупити звідти дві штучки – собі і сестричці, і швидко їх з’їсти, запхнувши помаранчеві м’ясисті шкурки під ліжко…
У великій кімнаті, в кутку стоїть ялинка. Її приніс тато три дні тому, і ми всі її прикрашали. Мама дістала з антресолей велику коробку з-під чобіт, перев’язану мотузкою, в якій, потонувши у ваті, лежать тендітні скляні кулі і фігурки.
Ось цю білку мені подарували в дитячому садочку, за перемогу в якомусь конкурсі на святі. А ось це – цар. Всі знають, що це мамин цар. Він старий зовсім, і з діркою на боці. Але мама завжди його вішає на найвидніше місце. Тому що цей цар старший за неї саму, як вона каже. І гірлянда у нас є. Переплутана вся. Ми її розплутуємо обережно, і вішаємо на ялинку… А потім тато вимикає світло, і включає гірлянду в розетку.
Спочатку довго нічого не відбувається. Сидимо в темряві і дихаємо. І раптом гірлянда починає блимати, висвітлюючи ватяного Діда Мороза, який стоїть на білому простирадлі під ялинкою, який теж старший за мою маму і нас з сестою разом узятих. У Марійки обличчя то червоне, то зелене. У мене, напевно, теж.
Сьогодні з самісінького ранку мама з татом стирчать на кухні, і щось готують. Чути стукіт ножів об обробну дошку, і голоси «Перевір холодець на балконі, може, його пора в холодильник поставити?», «Ти курку цілком запікати будеш або маринувати?» і «Ну, ось куди ти це поклав, га? Здурів? Я на ній фрукти ріжу, а він – оселедець! ».
По телевізору показують «Іронію долі» і руденька дівчинка співає про три білих коня. На вулиці ще світло, а вдома – нудно. На кухню з запітнілими вікнами мене не пускають, щоб не заважала. Починаю нити і вередувати. Отримую ляпас по дупці від мами, а тато відкладає в сторону половину оселедця, миє руки, і бере мене за плече: «Діставай ковзани, і допоможи Марійці одягнутися». Я вищу від радощів біжу коридором, плутаючись в колготках, які сповзли, бо не мого розміру, і кричу від радощів: «Марійко, ми на каток зараз підемо!»
Марійка зовсім не вміє кататися на ковзанах, два рази впала, надулася, і тато відніс її на лавочку, де почав мовчки знімати з неї ковзани, і через це сестричка ще більше надулася, а потім заревіла.
Зовсім непомітно стемніло. Значить, скоро Новий Рік! Тато махає мені рукою, і я підкочуюся на ковзанах до лавочки, з готовністю простягаю татові ногу в ковзані, і, тримаючись за татову шию, чекаю, коли він одягне сині пластмасові чохли на леза.
Якби з нами не була тата, я б ні за що не наділа чохли. Я б дошкандибала до шматочка асфальту біля каналізаційного люка, і била б по ньому коником, щоб іскри летіли. Як у Срібного копитця у мільтфільмі.
Одного разу тато це побачив і покарав мене. Я місяць не ходила на каток. Наступного разу буду вибивати іскри подалі від свого будинку, щоб не “спалитися”. За Іринкиним будинком теж є люк з асфальтом.
Двері нам відкриває мама. У неї на голові бігуді і нафарбоване одне око. У руці вона тримає коробочку з тушшю для вій, в яку плює, і возюкає там щіточкою. Мені весь час хочеться зробити так само. Плюнути і повозюкати. Але мама завжди забирає свою косметичку, коли йде на роботу. Мама дивиться на нас з Марійкою і лає тата:
«Вони ж всі мокрі, як миші! Навіщо ти їм дозволив валятися в снігу? Я тільки-тільки з лікарняного! Зараз знову обидві захворіють, а хто з ними сидіти буде?!»
Тато мовчки допомагає нам зняти ковзани, а мама махає своєю щіточкою і тікає у ванну дофарбовувати друге око. З ванної чутно мамине «Тьху!». І незрозуміло: чи то вона в туш плюнула, то чи на тата розсердилася. Звідси не видно.
Ми з Марійкою вбираємося в костюми. Я начебто Червона шапочка, а сестра ніби сніжинка в короні. Я теж корону хочу, але у мене вже червона шапочка на голові. Придумую, як би це зверху надіти цю корону на шапочку, щоб нічого не впало.
Нафарбована на обидва ока мама в бігудях бігає по квартирі з тарілками. Ми з Марійкою непомітно тягаємо з них ковбасу. Для себе і собаки Мишка. А лисину на тарілці з ковбасою старанно маскуємо кропом. Дуже хочеться їсти. По кімнаті нервово ходить тато в сірому костюмі, смикаючи себе за краватку, і скоса поглядає на пляшку горілки.
Тато сьогодні нап’ється і буде смішно танцювати, згинаючи коліна. Ми з Марійкою завжди сміємося, коли він так танцює. Ми горілки не п’ємо. Для нас мама купила багато пляшечок з Тархуном, Буратіно і Лісовою ягодою. Буратіно можна налити у «дорослі» кришталеві фужери, уявляти, що це шампанське, а потім зображати з себе п’яних, і танцювати на напівзігнутих ногах…
Заходить мама, дивиться на годинник, і каже: «Проводимо Старий Рік».
Ми з Марійкою відразу беремося за ковбасу, щоб мама не помітила лисину під кропом. Кричимо: «Мені Тархун», «А мені Буратіно», «Тоді мені теж Буратіно!», «А що ти за мною все повторюєш? Пий свій Тархун!».
По телевізору знову показують “Іронію долі”, тільки по іншому каналу. Ми з Марійкою вже наїлися, і вже хочеться подарунків. Але ми сидимо, і мовчимо. І теж дивимося “Іронію долі”.
Коли на екрані раптом з’явилася Кремлівська стіна, куранти, і кругла дах з червоним прапором – мама закричала «Ура, вимикай світло швидше!».
Тато вимкнув світло, запалив гірлянду, і на екрані з’явилося обличчя Горбачова з синцем на лисині…
Він незрозуміло говорив, а мама з татом слухали, тримаючи в руці келихи з шампанським. І ми з сестрою теж встали і підняли свої фужери з Буратіно.
А потім почали бити куранти, а мама сказала: «Швидше загадувати бажання!»
Я загадала собі ляльку Джульєтту і магнітофон, а Марійка, це і так зрозуміло, залізницю. Я дуже швидко все загадала, а куранти все били і били. Стало шкода, що у мене більше немає бажань, і я швидко загадала ще, щоб всі люди в світі ніколи не хворіли! Тільки я загадала про всіх людей – по телевізору заспівали «Союз нерушимий республік вільних». Я теж заспівала. У мене на всіх шкільних зошитах цей гімн написаний на останній сторінці. Я всі слова напам’ять знаю. Тато включив світло, і крикнув «Ура!», І мама крикнула. І ми теж. Хотіли почаркуватися своїм Буратіно з батьками, але вони не дозволили.
Марійка прошепотіла мені на вухо: «А зараз будуть подарунки!», і ми подивилися на тата.
Тато посмикав себе за краватку, прислухався до чогось, і раптом схопив мене за руку: «Побігли! Я чую, що на сходах хтось є! Це Дід Мороз!» Ми побігли. Марійка корону впустила, а у мене шапочка впала, але я її підібрала.
На сходах нікого не було. Ми подивилися на тата, а він тягнув нас сходами нагору. «Він вище втік, доганяйте!»
Ми добігли з другого поверху до дев’ятого, але Діда Мороза не знайшли. Марійка заревіла, а я стрималася.
Відкрилися двері ліфта. Це тато за нами приїхав. «Що, – каже, – упустили Діда Мороза? А він уже встиг до нас додому зайти, і подарунки вам залишити. Швидше в ліфт».
Марійка плакати перестала, а я подумала, що тато все бреше. Не міг Дід Мороз так швидко від нас втекти, і повернутися до нас додому з подарунками!
Але тато не обдурив. У кімнаті були навстіж відчинені балконні двері, і на паласі лежав справжній сніг, на якому відбилися людські сліди! А під ялинкою лежав сірий мішок, і в ньому щось було!
Я помацала сніг на підлозі, і запитала маму: «Це правда Дід Мороз приходив?», А мама сказала «Звичайно. Ви тільки втекли – і раптом відчиняються балконні двері, заметіль така, що не видно нічого, і Дід Мороз з’явився. У валянках і з мішком. Каже «А де ж Марійка з Лідою?» Я йому кажу: «Дідусю, а вони на сходах тебе шукають», а Дід Мороз вибачився, сказав: «Ех, не встигну я з ними побачитися, мене інші дітлахи ще чекають», і пішов».
І я відразу дуже ясно уявила собі і заметіль цю, і Діда Мороза з мішком. Сніг на паласі розтанув вже, а я запам’ятала, які там сліди були. Це точно від валянок.
Марійка вже мішок розв’язала, і тепер сопе, і риється в ньому. Я теж полізла. Сестру штовхаю, а вона мене відштовхує. Тільки ми все одно зрозуміли, кому який подарунок. Мені – лялька Джульєтту, а у марійки залізниця. Ха, а Ірка говорить, що Дід Мороз не існує, і подарунки дарують мама з татом. Все вона бреше.
Адже мама з татом навіть не знали, що ми загадали під бій курантів! Тільки магнітофона немає чомусь. Напевно, на наступний рік подарує, коли я підросту. Все одно у мене навіть касет ніяких немає, щоб музику слухати…
***
А скоро Новий Рік. Скоро треба буде їхати в «Метро» чи “Ашан”, і коробками закуповувати шампанське, горілку, ковбасу, консерви… Треба буде подзвонити Марії, вона мені завжди ікру хорошу через чоловіка дістає.
Футболку свою біле, в якій я влітку на весіллі у сина Женьки була, дістати треба. Здається, там пляма. У хімчистку віддати потрібно, якщо не забуду.
Треба визначитися, де я Новий Рік зустрічати буду: вдома, в гостях, або на дачі. Панчохи купити потрібно, і туфлі знайти білі. Не пам’ятаю, куди я їх сунула.
Ірці подзвонити не забути б. Вона мені рецепт салату дати обіцяла. Список подарунків скласти, щоб нікого не забути. Молодшому синові – МР3 плеєр, племінниці – іграшковий мотоцикл, для її колекції, мамі – духи і нову туш, вона натякала сором’язливо, а татові… А татові я подарую цю розповідь.
Я подарую її йому по телефону, рівно опівночі. Поки б’ють куранти, і грає гімн, наш, український, рідний, набагато красивіший за той, з нашого дитинства. Я буду йому читати це з листа, і стримуватися, щоб не заплакати. Як тоді. Багато років тому. На сходах. На дев’ятому поверсі. Коли мені всього на одну секунду здалося, що тато може мене обдурити…
Текст – з інтернету.
У редакції видання Ibilingua.com.
Передрук без гіперпосилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pixabay.com
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook і залишайте свої коментарі!
