А тепер вони всі дзвонять мені і говорять, що теж мали право на цю спадщину. Щеб пак – будиночок біля моря! Я зовсім такого не очікувала, направду.
Моя бабуся жила в місті на березі моря, і ми, всі її онуки, щоліта приїжджали до бабусі Зіни у гості. Я була нелюбою онукою, як мені тоді здавалося, оскільки часто сперечалася, відстоювала свою точку зору, говоррила в обличчя все, що я думаю. Але у той же час я могла спокійно залишитися вдома, якщо бабуся просила, і допомагатиїй і на кухні, коли все спокійно йшли купатися і засмагати на море.
Час минав, ми повиростали, у всіх свої сім’ї, турботи, клопоти. Живемо в різних містах – хто далі, хто ближче.
До бабусі Зіни дорослі онуки приїжджати рідко, у багатьох з низ тепер була можливість більш елітного відпочинку. Але я постійно дзвонила бабусі, переживала, був між нами якийсь душевний зв’язок.
Коли бабуся Зіна зовсім злягла, а її дочка, моя тітка Олександра, змушена була вирушити у відрядження, я взяла дітей і напередодні Нового Року поїхала до бабусі під Одесу, щоб доглядати за нею, поки не повернеться тітка.
Решта онуків – мої двоюрідні брати і сестри – якось не особливо згадували про бабусю, їхати не хотіли, всі такі зайняті, у всіх справи.
Бабуся пролежала тиждень і її не стало, на прощанні з рідних була тільки я здітьми, приїхав мій чоловік допомогти все організувати. Я довго переживала, тільки тепер зрозуміла, що дуже любила бабусю Зіну, що не наговорилася з нею, що мало приділяла уваги, мало обіймала, що стільки б хотілося у неї розпитати, хоч просто побути поруч, поцілувати її теплі натруджені руки… Але вже для всього цього було запізно. Мені лишилися лише спогади про бабусю.
А через півроку мені зателефонував нотаріус і сказав, що на мене написали заповіт. Думала, дрібниця якась, але поїхала. Виявилося, що бабуся Зіна саме мені заповіла будиночок свій. Моєму здивуванню не було меж, я справді такого не очікувала. Але зараз я розумію, що все добро, яке я робила, бабуся Зіна помічала і тому зробила мені і моїй родині такий подарунок.
Ми зробили в її будинку ремонт і переїхали жити під Одесу. І все б чудово, якби я іноді не чула від родичів “І ми мали право на цей спадок!”, а тітка Олександра взагалі мені якось сказала:
– Подякуй, що у нас у всіх і у мене зокрема вистачило совісті не оскаржувати спадок через суд, хоча ми спокійно мали право це зробити!
Що ж, дякую, звісно. Але найбійльше я вдячна бабусі Зіні. Та ніякий будинок я б не проміняла на можливіть продовжити життя бабусі і довше побути поруч з нею.
Автор – Олена М.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
