Одружилися по любові, як я думала, по крайній мірі. Жили на той момент вже п’ять років разом, синові три роки було. Чоловік особливо уважним ніколи, якщо чесно, не був.
На руках не носив, квіти не дарував, ну це я списувала на його природну «суворість».
Свою роль дружини і хранительки домашнього вогнища я виконувала справно: гладила, прала, готувала на всю сім’ю, ще й чоловікові з собою на роботу.
Звичайно, втомлювалася, але куди діватися, думала, все ж приблизно так живуть, ніж я краще.
Стала на свій подив, помічати, що чоловік приділяє багато уваги дружині нашого сусіда по дачі.
Вони теж молоді, його дружина завжди при манікюрі, зачісці, одягнена по моді, не те, що я. Мені за постійними домашніми справами і чай зайвий раз попити колись, так втомлювалася.
І на роботу ходила, і вдома все переробляла, типова «конячка робоча». А вона вся з себе, зайвий раз ніколи в город не піде, нічого не приготує для всіх, зате завжди «при параді».
Помітила, що чоловік мій як що трапиться у них – прохання якесь, так відразу летить її рятувати. І води накачає, і піч затопить.
На їх дачній ділянці він став проводити більше часу, ніж на нашому власному.
Висловила якось йому все, що думаю, коли він замість того, щоб допомагати мені підгортати картоплю, відправився «рятувати» манікюр сусідки.
Висловила все, що думаю. А він відповів на мій подив: «А ти чого хотіла? Щоб я тобі квіти все життя дарував? Ти – дружина і мати! Ось і прибирай, готуй, знай своє місце! Мені господиня потрібна, а не фіфочка з манікюром!»
Я заперечила, мовляв, їй то ти охоче допомагаєш! На що отримала: «Залиш мене! Твоє місце на кухні. Мені потрібна прислуга, а зі своїми жінками я і без тебе розберуся, до кого мені йти. Якщо вирішила характер показати, йди звідси тоді, йди з мого дому!»
Що я тоді пережила від його слів, це не передати… А адже всі ці роки я і справді була для нього лише прислугою в усьому, а не коханою жінкою.
Зібралася з духом і в той же день з речами і дитиною пішла від нього. Зараз у мене інше життя, працюю, пройшло вже три роки.
З сином він не бачиться, аліменти не платить, нас ніби й немає в його житті. Але я вважаю, що це і на краще, не потрібен моїй дитині такий «тато».
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook.
