– А ти не боїшся кари Божої, Юлю? – ці слова прозвучали різко, аж я мало не випустила з рук чашку з чаєм. – Бо, здається, іншим людям ти легко можеш псувати життя, а сама залишатися чистою.
Я глянула на свекра, Петра, й не могла повірити власним вухам. Він ніколи не звертався до мене таким тоном. Зазвичай був стриманий, навіть холоднуватий, але ніколи не дозволяв собі отакої відвертої зневаги. Особливо враховуючи, що будь-якої неділі він бігав до церкви, хизуючись своєю релігійністю, але ж не був таким набожним, коли порушив шосту заповідь. Звідки в нього сміливість морально повчати мене? Того ранку я зрозуміла: наші з ним стосунки змінилися назавжди.
Мене звати Юля, мого чоловіка – Ігор. Ми разом уже три роки. Батьки Ігоря одразу прийняли мене в сім’ю, і я довго вірила, що мені пощастило зі свекрами. Галина, моя свекруха, була відкритою та щирою жінкою. Іноді мені навіть здавалося, що вона готова спілкуватися зі мною годинами, пригощаючи мене канапками та розповідаючи кумедні історії зі свого минулого.
Петро, навпаки, справляв враження людини закритої, обмеженої у своїх емоціях. Та водночас він любив підкреслювати свою прихильність до церкви. Щонеділі всі його бачили в храмі, ніби це була найбільша цінність його життя. Тож у мене й думки не виникало, що він може вчинити щось, геть не сумісне зі статусом доброчесного християнина.
Але одного разу все змінилося. Я мала зустрітися з подругою у невеличкому затишному ресторанчику в центрі міста. Прийшла раніше, замовила каву й чекала біля вікна, розглядаючи перехожих. Несподівано мою увагу привернула пара в дальньому кутку залу. Чоловік був так схожий на свекра, що я, сама того не бажаючи, стала пильніше придивлятися. І, на жаль, не помилилася. Це був дійсно Петро. А поруч із ним сиділа зовсім молода жінка, яка в жодному разі не була його дружиною.
Вони розмовляли дуже жваво, а потім я помітила, як Петро ніжно торкається її руки. Їхні обличчя виказували далеко не дружні стосунки. Мене внутрішньо стиснуло від несправедливості: як же так? Як можна кожен тиждень старанно молитися, проповідувати любов і вірність, а самому порушувати основні моральні засади? Переді мною сидів “святий” свекор, який спокійно порушив заповідь “не чини перелюбу”. З того вечора я більше не могла дивитися на нього тими ж очима.
Проте найгірше трапилося пізніше, коли ми з ним зіткнулися віч-на-віч. Тієї миті ми були в домі свекрів. Галина поралася на кухні, Ігор поїхав у справах. Я вирішила відкрито поговорити з Петром, не хотіла грати за його правилами мовчання. Тому звернулася до нього безпосередньо:
– Я бачила вас у ресторані з тією жінкою. У мене немає слів. Як ви можете так поводитися з Галиною?
Його очі спочатку сховали здивування, та вже за мить він відкинувся на спинку стільця й перейшов у наступ:
– І що ти збираєшся робити? – вимовив він майже зневажливо. – Скажеш Галині? Здається, ти не оцінила всіх можливих наслідків.
Я не злякалася й відповіла відверто:
– Вона має право знати. І я розповім їй, навіть якщо це спричинить скандал.
Петро розсміявся. Це був сухий і неприємний сміх, який не мав нічого спільного з тією благостивою людиною, що щонеділі стоїть зі складеними в молитві долонями перед вівтарем.
– Ти наївна, – мовив він, дивлячись на мене так, ніби тримав у руках усі козирі. – Тільки зваж: якщо ти розповіси Галині, я теж не мовчатиму. Я знаю дещо про твоє минуле, що може знищити твій шлюб з Ігорем.
У мене все похололо всередині. Я не мала уявлення, що саме він міг знати. Так, були моменти в моєму житті, які я воліла б приховати, але невже він міг якось дістатися до цієї інформації? Раптом виявилося, що і я, і він можемо нести одне для одного небезпечну загрозу. Він – зрадник, який порушує свою клятву перед дружиною. Я – невістка, яка тепер може зруйнувати свою ж сім’ю, якщо викрию його.
Після цього інциденту я почувалася розгубленою й ображеною. Ігор, звісно, нічого не знав, бо я досі не зважилася йому все розповісти. Свекруха Галина, як і раніше, була до мене привітною та турботливою, наче нічого не змінилося. Але я не могла дивитися їй в очі без гострого відчуття провини. Мені здавалося, що я теж стаю учасницею брехні, мовчки прикриваючи її чоловіка.
Я вирішила перевірити, чи немає в Ігоря підозр, та навела розмову на цю тему обережно:
– Ігорю, ти нічого дивного не помічаєш у поведінці тата?
Чоловік лише знизав плечима:
– Та ні, все як завжди. Тато зайнятий роботами по будинку, щонеділі ходить до церкви… Чесно, не бачу нічого підозрілого.
Він не уявляв, наскільки сильно я хочу вигукнути: “Та він зраджує твоїй мамі! Він лицемірить перед Богом і людьми!” Але замість цього я промовчала, відчуваючи, що моя правда може стати вибухом, здатним завдати шкоди всім нам.
Те, що відбувається, навалилося на мене тягарем. Я відчувала себе в пастці двох обставин. З одного боку – хотіла захистити Галину, адже вона щира й заслуговує знати правду. З іншого – боялася, що Петро вдарить по моїй репутації і це зруйнує довіру між мною та Ігорем. Чи готова я пожертвувати власним спокоєм заради справедливості? Чи справді мій мовчазний нейтралітет гірший, ніж підлість і лицемірство Петра?
Щоразу, коли бачу Петрика (так лагідно свекруха іноді називає свого чоловіка) з Галиною, серце стискається від думки, що він їй бреше. Мені шкода її, але й себе мені теж шкода. Виходить, ми обоє жертви одного маніпулятора. Вона – бо живе у вигаданій ідилії, не знаючи правди. Я – бо несу цей секрет, навіть не розуміючи, наскільки катастрофічними будуть наслідки його розголосу.
Інколи я думаю, що могла б наважитися і поговорити з Галиною віч-на-віч. Сказати їй усе, як є. Але що, коли так я зраджу Ігоря? Або сама залишуся без підтримки? Адже свекор не стане чекати й одразу спробує опорочити мене, розкривши, що б там не було з мого минулого.
Жити з такими роздумами важко. Стаєш замкненою, обережною у словах і вчинках. У власній родині з’являється тріщина, яку я поки не наважуюся розширити чи залатати. Що краще – мовчати, змирившись із фальшю, чи піти на конфлікт і сказати правду? Як бути, коли мораль і страх стикаються лоб у лоб і вимагають вибору?
Не знаю, чи вийду з цієї ситуації переможницею. Можливо, у кожному варіанті на мене чекають втрати. Єдине, що тисне на мене особливо сильно – це почуття провини перед Галиною, яка жила і живе в ілюзії. Та чи маю я право руйнувати її уявний світ?
Ось я й розповіла вам свою історію. Тепер мене розривають сумніви: чи варто мовчати, щоб зберегти мир і свою сім’ю, чи викрити все і поставити на кон моє власне щастя? Цікаво почути вашу думку. Як би ви вчинили на моєму місці? Що вибрали б – тишу чи правду?
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
Передрук суворо заборонений
