fbpx
життєві історії
– А ти що, не знала? Михайло тобі нічого не писав? Він вже закінчив службу. Гарно себе там відрекомендував. Сам генерал звернув на нього увагу, а тепер ось – весілля в Михайла з його донькою буде. Вже через місяць гуляємо, бо дівчина дитя під серцем носить. Мама така щаслива. Ти ж знаєш, як бідно ми живемо, а тут така невістка попалася

Валентина з Михайлом були закохані, ще з дитинства. Жили вони на одній вулиці, а мама знала, якщо доньки немає, то вона разом з Михайлом, лише з ним стільки часу могла проводити донечка. А ввечері, коли замурзана дівчинка приходила додому, то отримувала на горіхи, за те, що вешталася весь день, а не допомагала по господарству.

– Я, в твої то роки, вже й грядки полола і млинці готувала, а ти… ой, розпестила тебе матір, – бурчала бабуся. Та Валентина не зважала на невдоволення.

– Я ще дитина. Напрацююся. Все життя попереду, – щасливо говорила та у відповідь.

А на наступний день вже бігла на вулицю, і очима шукала свого Михайла, а точніше сказати його кирпатий носик і обличчя в ластовинні, яким так любувалась Валентина.

Час минав, діти вже й школу закінчили, а в душі все ж такі безтурботні й залишилися. Як і колись, тільки тепер трохи рідше, вони бігали на “свій” пагорб, на якому розрісся старезний дуб. Це дерево бачило все: безтурботні ігри, пікніки, а тепер вже й справжні та щирі поцілунки.

– Валь, ти ж завжди мене будеш кохати?

– Звісно, дурненький, – відповідала дівчина.

В зазначений час Михайла забрали до армії. Валентина, як годиться, була на проводах коханого. Пообіцяла чекати. Без цього кирпатого носика вона не уявляла свого життя. Листи приходили один за одним. Закохані ділилися кожною хвилинкою свого життя, і з нетерпінням чекали на зустріч. Та листування тривало лише перший рік, далі від Михайла було все менше і менше звісточок. Чоловік все списував на брак часу, а через деякий час, і зовсім перестав писати, не пояснивши дівчині причини.

Дівчина вже й змирилася, що Михайло її розлюбив, а то і ніколи не любив, можливо, це було звичайне дитяче захоплення.

Всі крапки над “і” розставила сестра Миколи.

– Валь, а Валь, а в тебе не знайдеться гарної сукні? А то мені на весілля треба, а грошей, щоб купити, немає.

– На весілля? А до кого? Нелька ваша, ще зовсім дитина, – здивовано запитала та.

– А ти що, не знала? Михайло тобі нічого не писав? Він вже закінчив службу. Гарно себе там відрекомендував. Сам генерал звернув на нього увагу, а тепер ось – весілля в Михайла з його донькою буде. Вже через місяць гуляємо, бо дівчина вже й дитя під серцем носить. Мама така щаслива. Ти ж знаєш, як бідно ми живемо, а тут така невістка попалася.

Валя не дослухала до кінця. Побігла додому. Зачинилася в своїй кімнаті і лише один Бог знає, як важко було дівчині пережити цю звістку. Та час зробив свою справу. Валя працювала вчителем у місцевій школі. Любила свою свою професію, діточок, а вони в свою чергу її.

– Доню, я вже не молода, хочу внуків поняньчити, он Степан Гавришин, як за тобою убивається. Він на руках тебе б носив, лиш би ти його прийняла. А ти любов та любов – заладила. Думаєш в мене з татом любов була… і нічого стільки років разом прожили, тебе красуню виростили. Ось побачиш, з’являться дітки, а там гляди, і любов появиться.

Та Валя й слухати не хотіла. Так, як любила вона свого Михайла, не полюбить більше нікого.

– Краще одна буду, ніж за нелюба заміж вийду.

Того дня у Валентини був вихідний. Вона вирішила помити в домі всі вікна. Олесю, сестру Михайла, вона побачила біля воріт. Дівчина бігла, витираючи сльози. Валя вибігла на вулицю, розуміючи, що трапилось не добре.

– Валю, Валю! В нас таке сталося… ой, що ж тепер буде? З ким маленький Матвійко залишиться? Він ще зовсім дитя, а вже осиротів.

Батько (генерал) віз зятя та доньку, показувати їх новий будинок, і не впорався з керуванням…

Валентина не хотіла вірити своїм вухам.

– Як так? Це не правда. Скажи, що це не правда. А ще краще, що це сон, який скоро закінчиться. Та на жаль…

Маленькому Матвійчику було 2 рочки. Мама Михайла не розуміла, як тепер жити. Вони самі ледь-ледь виживають, а тут малюк. Йому догляд певний потрібний.

– Що ж ми йому дамо, бідкалася бабуся.

Матвійка привезли в село і Валентина випадково побачила його на вулиці. Цей кирпатий носик і біленьке личко, яке було вкрите ластовинням, змусили Валю зазирнути в її дитинство, таке щасливе дитинство з Михайлом.

Цього ж вечора вона зрозуміла, що без цього милого личка не уявляє свого життя. Поговоривши з родиною Михайла, Валя вирішила усиновити малюка.

Ось і все, тепер Валентину ніхто не розлучить з її кирпатим носиком. Вони щасливі, а це найголовніше.

Автор – Наталя У

Передрук суворо заборонений!

Фото ілюстративне – storyfox

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook