– А в нас у сім’ї не прийнято, щоб продукти пропадали, голубонько, – тоном, що не терпів заперечень, заявила свекруха, згрібаючи залишки їжі з трьох дитячих тарілок у мою.
– Тож не дивися на мене такими здивованими очима, – додала вона, піднявши погляд на моє обличчя.
Очі у мене, дійсно, були здивовані, але не тому, що я не розуміла, що відбувається, а тому, що просто не знала, як на це реагувати. Після короткої паузи я тільки змогла пробурмотіти:
– Дякую, я вже сита.
Свекруха зітхнула, мовби розчарована моєю невдячністю, і, прибравши тарілку, пішла до кухні.
Це був уже третій день нашого візиту до мами чоловіка Я вийшла заміж за Петра два місяці тому, маючи трьох дітей від попереднього шлюбу, і зараз чекала нашу спільну дитину.
Ми живемо в селі, в невеликій хатині, яку Петро отримав від діда.
Життя у нас просте, але я маю віддалену роботу репетитором і працюю вчителькою в місцевій школі, тож намагаюся зберегти баланс між хатніми справами, вихованням дітей і професійною діяльністю.
Петро у мене чудовий чоловік – працьовитий, добрий і щирий. Але його мама! Свекруха виявилася ще тим «перцем».
Усі ці дні я відчувала, що гостювання у неї – це випробування на витримку.
Приїхали ми в п’ятницю ввечері. Лише переступили поріг, як вона почала командувати:
– О, діти! Ну, що стоїте? Швидко руки мити! А ти, Марійко (це вже до мене), виймай із сумок все, що привезли, та йди до кухні допомагати!
– Доброго вечора, – відповіла я.
– Та який там вечір, – відмахнулася вона. – Час уже вечеряти.
Після години на кухні, коли я старанно слухала її інструкції, як правильно нарізати хліб і в якій послідовності розкладати їжу на столі, ми сіли вечеряти.
І от саме під час вечері свекруха вперше натякнула, що, мовляв, я, напевно, занадто «панська» для сільського життя.
– А в нас тут, голубонько, усе по-простому. Ніяких там салонів краси, етикетів і модних звичок. Ти ж іще звикнеш, правда, Петрику, вона звикне?
Петро щось буркнув у відповідь, а я просто промовчала.
Наступного ранку свекруха вирішила, що треба вчити мене господарству.
– Марійко, треба до корови зранку вийти. Умієш?
– Ні, але можу спробувати, – відповіла я, хоча знала, що це не закінчиться нічим добрим.
Корова, звісно, мене не прийняла. Вона тільки хвостом махнула, а потім заднім копитом махнула так, що я мало не впала в сіно.
– Ну, що ж ти така неловка! – вичитувала мене свекруха, допомагаючи підвестися.
До кінця дня я чула не одну подібну ремарку.
Ну а на третій день сталася ця історія з тарілками.
Після того, як вона зібрала всі залишки їжі в мою тарілку, я вирішила, що потрібно поговорити з Петром. Ввечері, коли діти вже лягли спати, я сказала:
– Петре, я розумію, що це твоя мама, але більше я сюди не приїду.
Він розгублено глянув на мене:
– Чому?
– Тому що я не можу терпіти ці її манери. Як можна бути настільки такою безтактною?
– Вона просто хоче, щоб ти вписалася в нашу сім’ю.
– Петре, – сказала я, зітхнувши, – я вихована, з освітою, маю роботу і сама непогано керую нашим господарством. Але я не дозволю ставитися до себе, як до домробітниці.
– Добре, – задумливо відповів він. – Мабуть, ти права. Але, знаєш, з нею завжди непросто було. Я спробую поговорити з нею.
Наступного дня ми поїхали додому. І хоча цей візит мене виснажив, я розуміла, що це ще далеко не кінець нашого спілкування зі свекрухою.
Ну, ви ж теж вважаєте, що скидати мені в тарілку недоїдки навіть моїх дітей – це не зовсім нормально? Ви би після такого спілкувалися з людиною?
