А ви ось тут сідайте, на торці столу, аби менше в кадр і на відео попадати! — сказала мені кума на весіллі її старшої дочки. — Я ж просила всіх у червоному! Це дрес-код весілля! А ви оце всі у вишиванках заявились! Так не приємно мені ніколи в житті не було. Так, ми дійсно проігнорували дрес-код, бо вважаємо з чоловіком і дітьми, що кращого вбрання на свята та торжества, ніж вишиванки, немає

А ви ось тут сідайте, на торці столу, аби менше в кадр і на відео попадати! — сказала мені кума на весіллі її старшої дочки. — Я ж просила всіх у червоному! Це дрес-код весілля! А ви оце всі у вишиванках заявились!

Так не приємно мені ніколи в житті не було. Так, ми дійсно проігнорували дрес-код, бо вважаємо з чоловіком і дітьми, що кращого вбрання на свята та торжества, ніж вишиванки, немає.

Ми зайшли в ресторан упевнені й радісні, у своїх святкових вишиванках, гарно вбрані, у піднесеному настрої. Але з першої ж хвилини відчули, що щось не так.

Кума подивилася на нас і мало не скривилася. Вона навіть не привіталася як слід, а одразу почала:

— Ой-йой-йой, ну я ж просила! Червоний, я ж писала в запрошеннях, дзвонила, нагадувала!

— Кумонько, та ми ж у святковому! Це ж вишиванка! — чоловік ще спробував пожартувати.

— Вишиванка — це добре, але ж дрес-код! Як це буде виглядати на фото? Ну хоч сідайте десь подалі, щоб не псувати загальну картинку.

І вона показала нам місця біля торця столу. Найдальші від молодят, від фотографа, від всіх гостей.

Я дивилася на неї й не вірила своїм вухам. Ми ж не в шортах прийшли, не в спортивних костюмах.

Ми ж гарно вбрані, ошатні, урочисті! А нас, виходить, усувають, як якихось невідповідних.

Навколо нас шуміли гості, всі в червоному: сукні, костюми, навіть діти в червоних сорочках і спідничках. Як на якийсь корпоративний зліт або рекламну акцію.

Мені стало прикро. Дуже. Але, знаєте, найгірше було далі.

Кума цілий вечір робила вигляд, що нас немає. Не підходила, не запрошувала в танці, не зверталася.

Інші гості теж якось ніяково на нас поглядали. Наче ми справді якісь не такі.

— Ти бачиш це? — я шепнула чоловікові, коли принесли торт, і всіх стали кликати для фото. Всіх — крім нас.

— Бачу. Ну що ж, поїли й поїхали.

І ми поїхали.

Навіть не попрощавшись. Але осад залишився.

Ось і думаю тепер: може, це ми не праві? Може, треба було поважати дрес-код?

Але ж хіба повага до традицій і власної культури — це таке грубе порушення?

Що скажете? Як би ви вчинили на моєму місці? Спілкувалися б далі з кумою?

Фото – авторське.

Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.

You cannot copy content of this page