– А ви прийшли на весілля просто поїсти? – я дивилася на тітку Любу й дядька Гриця, стискаючи в руках конверт, який вони мені щойно подали. Він був тонкий, майже порожній. У ньому – лише папірець із написом: “Ми не будемо платити за стіл, бо у вас і так грошей вистачає”.
Я відчула, як у мене запашіли вуха. Гості веселилися, музика грала, офіціанти носили страви, а я стояла, відчуваючи, як мене накриває хвиля злості.
– Це що, жарт? – мій голос тремтів.
– Ой, Наталочко, – тітка знизала плечима, потягуючи дорогий напиток. – Ми подумали, що вам і так жирно живеться. Вадим гарно заробляє, та й весілля у вас шикарне. Хіба вам ще треба якісь подарунки?
– Це не питання грошей, тітко! – я відчувала, як руки починають труситися. – Це повага! Ви прийшли на весілля, їсте, п’єте… Це ж нормально – хоча б символічний внесок!
– Ой, ну не починай, – махнув рукою дядько Гриць. – Це ж не бізнес, а сімейне свято.
Я відчула, як всередині мене щось кипить.
– А ви не думали, що це просто неповага? – я не могла стримати обурення. – Ви могли не приходити, якщо вам важко покласти в конверт хоч щось! Чи ви вирішили просто прийти й наїстися за чужий рахунок?
Тітка різко поставила склянку на стіл.
– Якщо тобі так коле наша відсутність подарунка, то ми можемо піти!
– Будь ласка! – зірвалося в мене.
Я почула, як навколо запала тиша. Люди перестали сміятися, деякі гості обернулися до нас, їхні очі блищали цікавістю.
– Наталю… – тихо промовив Вадим, який підбіг до мене. – Це не варте того…
– Як це не варте?! – я спалахнула ще більше. – Вони прийшли сюди, безкоштовно їдять і навіть не соромляться казати, що подарунок не потрібен! Я не хочу бачити їх тут!
Тітка й дядько підвелися, грюкнувши стільцями.
– Ну що ж, раз така справа, то ми підемо, – холодно сказала тітка Люба. – Але знай: про це будуть говорити всі. Багато років.
– Нехай говорять! – я перехопила погляди інших родичів. Хтось мовчки кивав, хтось відвертався, а дехто вже шепотівся між собою.
Вони пішли. Я стояла, дихаючи важко, з відчуттям перемоги. Але вже за кілька хвилин я зрозуміла, що щось змінилося. Весілля тривало, але атмосфера була не та. Люди ніби обережніше дивилися на мене, ніби боялися, що наступна буря може бути з ними.
Моя мама підійшла й обережно торкнулася мого плеча.
– Доню, іноді краще промовчати.
Я хотіла заперечити, але щось у її голосі змусило мене замислитися. Я перевела погляд на Вадима. Він стояв біля бару, обхопивши склянку з напитком. Його очі були серйозні.
– Що? – я насупилася.
– Ти маєш рацію, – повільно промовив він. – Але чи варто було це робити сьогодні?
Я відчула, як всередині прокрадається сумнів. Дійсно, що тепер запам’ятають більше – красу нашого весілля чи цей скандал?
Через тиждень, коли я отримала весільні фото, я помітила різницю. До сварки – я щаслива, сяюча, сміючись із гостями. Після – напружена, губи стиснуті, очі темні. Я зітхнула.
Вадим підсів до мене й тихо сказав:
– Знаєш… Дивлячись на все це, хочеться пам’ятати тільки першу частину вечора.
Я задумалася.
А що б ви зробили на моєму місці? Вигнали б родичів чи промовчали б? Може, є інший вихід?
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
Передрук суворо заборонений!
