А я ніби відчувала, що поки донька буде гнатися за красивим життям і машинами, життя проскочить повз неї. Всі її друзі вже давно заміжні і дітей до школи водять. А наша Оля тішиться, бо на машині їздить. Та тут плакати треба. Щоб в неї життя гарно склалося ми з чоловіком поїхали на заробітки. Все для Олі старалися. Я б ніколи й не подумала, що до такого дійде. Їй вже тридцятка стукнула, а розуму, певне, на шістнадцять.
Ну і що мені робити?
Наша донька Оля завжди росла, можна сказати, майже без обмежень.
Ми з чоловіком Остапом все життя намагалася дати тільки найкраще своїй доньці.
Багато працювали за кордоном, аби в Олі був і ноутбук, і планшет, і все, що вона хоче.
Звісно, ми не бачили багатьох періодів в житті Олі, але ми ж не залишили напризволяще, а дали на виховання бабусі.
Коли ж ми приїхали додому то прийшлося ще певний час зживатися з донькою. Але ми все одно намагалися робити все якнайкраще.
Ми почали будувати нову хату, і тому в той період Остап знову поїхав закордон.
Оля ж захотіла обрізати і помалювати своє довге і красиве волосся. В цьому я їй не відмовила, хоча знала, що Остап не згодився б з таким рішенням.
Коли прийшов час Олі вступати в університет, ми довго думали, на яку спеціальність її віддати. Зрозуміли, що доньці не погано вдається математика, тож віддали на бухгалтера.
Перший курс минув добре, а на літо Оля пішла на роботу в ресторан. Тоді ж коли почалося навчання я і зовсім перестала бачити доньку. Вона і вчилася і підробляла, щоб гроші свої мати.
Оля в той період ні з ким не зустрічалася. Донька казала, що їй це поки не потрібно.
Дочка хотіла назбирати на власну автівку. А хлопці, на її думку, зараз такі, що біля них не зекономиш…
Так Оля перший час і була без хлопця.
Минуло декілька років і донька все-таки наскладала на власну автівку. Під час роботи офіціантом доньку помітили і запросили працювати адміністратором. Від цієї пропозиції Оля не відмовилася, тож жодного дня не пропрацювала за спеціальністю.
І ось доньці скоро виповниться майже 30, а вона досі не знає, як це мати хлопця. Всі її однолітки або заміжні, або вже дітей мають, або живуть громадським шлюбом, або зустрічаються вже багато років.
А моя Оля, коли нарешті почала шукати собі хлопця то все не те, всі не такі.
Тепер так собі думаю, що краще б було їй в студентські роки не на машину збирати, а особисте життя влаштувати.
І що тепер я маю робити? Як допомогти доньці? Як не дати їй залишитися старою дівою?
Автор – “АанГа”
Текс підготовлено на основі реальної історії. Фото лише для ілюстрації. Імена змінено.
Передрук категорично заборонено!
У вас є подібний досвід? Довірте нам свою історію!
Недавні записи
- На кухні, обійнявши голову, сидів Борис, а над ним заводила мама. Виявляється, Анна, дружина брата, подала на розлучення. – Я в одних шкарпетках від неї пішов. Ні на що не претендую, а вона ще хоче на аліменти мене подавати? – А що такого ти купив, може цю квартиру? Чи хоча б ремонт зробив? – І тут включилася мама. – Як, Лідо, ти язика прикуси! А утюг разом з дошкою хто купляв? – Ви б ще набір з горняток згадали, який зі свого серванту витягнули і невістці передарували
- Коли я злягла з температурою, то запитала по телефону у зятя, чи може він купити мені трохи їжі та піти в аптеку. Він це зробив. Мені здається, він був дуже щасливий мені допомогти. Але вже ввечері Анна зателефонувала і сказала, як я смію її чоловіка використовувати в своїх цілях. Вона навіть не запитала, як я себе почуваю, чи чи потрібно мені ще щось. Я відчуваю від неї великий холод. Та незважаючи ні на що, я повинна мовчати, бо інакше Анна заборонить мені бачитися з онуками
- Під час розмови з донькою про майбутніх онуків, я почула те, чого найбільше боялася. Вероніка сказала, що не хоче мати дітей, мовляв, від них немає жодної користі і взагалі, я можу про це забути, адже нова посада доньки передбачає, що дітей в неї не буде ще років зо три. Не знаю, що робити. Як пояснити дорослій доньці, що діти це чудово? Я відчуваю себе трохи винною у всій цій ситуації. Моє минуле життя сильно вплинуло на дочку
- Через халатність лікарів наша донечка відправилась на небо. Одному Богу відомо, що творилося в моїй душі. Не обійшлось і без допомоги спеціалістів. Незважаючи на те, що суспільство наполягало перегорнути сторінку і спробувати ще раз, я слухала своє серце. Діток в нас з Антоном так і не має. І все б нічого, якби не ця переселенка з трьома дітьми, за якими вона зовсім не дивиться. Одного разу я була з ними на майданчику. Олежик забруднив сорочку, а я хотіла йому допомогти
- Як тільки мами не стало, ми почали сперечатися з братом і сестрами, а всіх нас четверо, за спадщину. “З чого ти взяла, що цей перстень має належати тобі? Мама нераз говорила, що він мій!” “А ти думаєш, чого Андрій так до мами в останні дні приїжджав?” І це ще діло не дійшло до нерухомості. Колись, наша дружня сім’я, переросла у велику “бурю”. Все це тривало до того часу, поки не сталося найгірше – не стало нашої сестри Марти. На прощальній церемонії нас ніби осінило