fbpx
життєві історії
А з мене досить! У 62 роки довелося мені переїхати з Харківщини до дочки в Київ, вони самі запросили мене й наполягли, було це влітку. Впрягли мене діти в домаші справи й в онуків, а тепер, коли я зібралася заміж і переїхала до нареченого, дочка перестала зі мною розмовляти

У 62 роки довелося мені переїхати з Харківщини до дочки в Київ, вони самі запросили мене й наполягли, було це влітку. Впрягли мене діти в домаші справи й в онуків, а тепер, коли я зібралася заміж і переїхала до нареченого, дочка перестала зі мною розмовляти.

Ось така моя історія. На чиїй стороні правда?

Коли не стало мого чоловіка, я лишилася з дочкою. Але потім Аня вивчилася і залишилася жити в столиці, вийшла там заміж. Мені самій правді було дуже тяжко, і я була дуже рада, що рідні навесні цього непростого року мене підтримали і запросили жити до себе в київську квартиру. Переїхала я на початку літа до дочки та зятя. Аня щойго народила другу дитинку і потребувала моєї підтримки.

Я від дочки й онуків ні на крок не відходила. Робила все для її якнайшвидшого відновлення. Зрозуміло, мені доводилося постійно няньчитися з новонародженою онучкою. І це було легко робити, оскільки ми тепер мешкали в одній квартирі.

Завдяки мені Аня змогла вийти на роботу набагато раніше, ніж планувалося – через два місяці. Я сиділа з онукою та займалася господарством. Мені не було на що скаржитися: донька була вдячна за допомогу, із зятем теж стосунки добрі. Крім того, я підживлювалася позитивною енергією від спілкування з маленькою онукою.

Але час минав, і я почала відчувати себе зайвою у цій квартирі. Начебто я виконую обов’язки домробітниці та няні і при цьому не отримую жодної віддачі натомість.

Я почала говорити про це з дочкою, і ми домовилися ділити обов’язки по дому. Тепер я більше виходити на вулицю і займатися своїми справами.

Під час однієї з прогулянок парком я познайомилася з дуже приємним чоловіком мого віку. Ми розмовляли, і незабаром я зрозуміла, що це моя людина. Ми з Дмитром почали частіше зустрічатися, багато гуляли, ходили до кафе. Як же гарно знову було відчути себе жінкою! Я і подумати не могла, що колись зможу знову закохатися.

Зізнаюся чесно, совість мене страшенно тривожила. Я думала про те, що зраджую пам’ять свого спочилого чоловіка, довго сумнівалася, чи варто мені продовжувати спілкування з Дмитром. Але близька подруга переконала мене, що життя занадто коротке, щоб докоряти собі за почуття. Тим більше, коли вони щирі і виникли у такий непростий час випробувань.

За два місяці наших зустрічей Дмитро запропонував мені вийти за нього заміж і ребратися в його оселю. Я здивувалася, не знала, що говорити. Все-таки ми вже не молоді: навіщо це нам? Але він сказав:

«Ось саме тому я хочу, щоб у нас було ідеальне весілля. Ти на це заслуговуєш!”

Від усвідомлення, як мені пощастило, я розплакалася. На радощах розповіла про все Ані. Але вона була не в захваті від почутого. Їй не подобалося, що останнім часом мене все частіше нема вдома. А отже, ніхто не готує свіжі страви на кожен прийом їжі і не прибирає. Про внучку я взагалі мовчу. За словами Ані, я зовсім про неї забула.

Але це не так! Так, ми менше часу проводимо разом, але й Даруся не моя дитина все ж таки. Тим паче, що дочка працює віддалено, з дому.

Крім того, чому я взагалі маю всім цим займатися? Мене втомило бігати на побігеньках перед донькою та зятем.

Словом, ми непорозумілися з дітьми і я переїхала до Дмитра. Я збираюся одружитися з ним перед Новим роком. А Аня зі своїм чоловіком нехай самі справляються. Люблю онуків всім серцем, але я їм не мати. Пора вже Ані взяти на себе відповідальність за виховання дітей та прибирання з готуванням. А з мене досить!

Настав час пожити для себе, я так вважаю. Чи ви теж мене засуджуєте?

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, спеціально для Ibilingua.com.