Поїхали у вихідні в парк, дітей вигуляти: на кониках покатати, атракціонами розважити. А парк цей, на жаль, знаходиться недалеко від будинку чоловікової мами.
Поки я з дрібнотою освоювала карусельних конячок, чоловікові зволила зателефонувати наша велика начальниця – свекруха. Чоловік, зовсім не вміє тримати язик за зубами, радісно повідав свекрусі про нашу безпосередню близькость від її будинку.
Скучивши по онукам Світлана Сергіївна прибула рівно через 25 хвилин. І катати на атракціонах ми з чоловіком почали трьох «дітей»: двох синів і їх бабусю.
Я, переставши отримувати задоволення від прогулянки, дуже хотіла додому, до зубовного скреготу. Через пару годин після приєднання до нашої компанії мами чоловіка, я знайшла відповідний привід і ми зібралися їхати.
Треба сказати, що Світлана Сергіївна – дама, скажімо так, при формах 58 розміру. І чоловік у мене теж зовсім не маленький. А ось моя машина, навпаки, зовсім невелика. А на задньому сидінні, між двома атокреслами, зовсім маленьке відстань. Я туди може ще б і влізла, але ніяк не чоловік і чи його мама.
Від парку до свекрухиного будинку йти всього нічого – хвилин 10 від сили. До нас адже вона сама прибігла, чи не бідкалася, що пройшла довгий тернистий шлях. А ось дорога додому здавалася Світлані Сергіївні неймовірно довгою:
– Я втомилася, ви мене відвезе, – видала розпорядження свекруха. – Ілля, де твоя машина?
Про те, що машина є у чоловіка, свекруха, звичайно, в курсі. А ось про моє недавньому придбанні її ніхто не повідомляв. Навіщо? Менше знає, краще спить. Чоловік важко зітхнув і відповів матері:
– Ми на Аниній машині, мамо.
Свекруха подивилася на мене так, ніби я заради машини особисто продала нирку її сина:
– А звідки у Ані машина? За які заслуги?
– Підвернулася можливість, ось і купили. Що такого? У багатьох сім’ях по два автомобіля, – знизав плечима мій чоловік.
– Так, у багатьох. Але я думала, що в нашій родині машини будуть у тебе і у мене! – свекруха тупнула ногою.
– Мамо, не починай, – відмахнувся чоловік. – Ти на права спочатку здай, потім про машину думати будеш.
Ображена до глибини душі, свекруха сіла на переднє пасажирське сидіння, я пристебнули дітей і сіла за кермо, а чоловік залишився на вулиці. Місця в машині для нього не було, від слова «зовсім».
– Ну, що сидиш? Нехай Ілля за кермо сяде, а ти назад лізь! – скомандувала Світлана Сергіївна.
Ох, мало того, що командує у нас вдома, вічно дзвонить і командує, вона ще й в моїй особистій машині розпоряджатися буде?
– Вибачте, так не вийде, – відповіла я.
Чоловік відкрив пасажирську передні двері і попросив свою маму, щоб вона сама дійшла до будинку. Свекруха вибухнула бурею обурення:
– Ілля, сядь за кермо, дружину назад, мене довезеш, потім вона пересяде. У чому проблема?
– Проблема в тому, Світлано Сергіївно, що Ілля не вписаний в страховку. Штраф. Он там, на повороті до вашого дому, стоять вони, – пояснила я.
– І що? Хіба гроші, а, Ілля? Дружині он – машини купуєш, а мати до будинку довезти не можеш?
Втомлені діти почали нити і канючити, а свекруха ніяк не хотіла виходити з машини.
– Добре, давайте той штраф, не зупинять – я вам поверну. Зупинять – штраф оплатимо цими грошима. Я пересяду назад і поїдемо. Чи згодні? – запропонувала я.
– Ти очманіла чи що? Та будь-який таксист в п’ять разів менше візьме! – закипала свекруха.
– Їдьте на таксі, в чому проблема? – поцікавилася я.
– Ага. Ти, значить, поїдеш на машині, яку купив мій син, а я пішки або за таксі плати? Ілля, як це взагалі називається? А нічого, що я, як мати, теж маю відношення до придбань Іллюші? Так що можна сказати, в якійсь мірі, це і моя машина теж. Чи я не права? – обурювалася Світлана Сергіївна.
– Не праві! Це – мій автомобіль. Щось не влаштовує – йдіть пішки, – почала заводитися я.
– Мамо, а давай Аня тебе відвезе, а на зворотному шляху мене підбере? Так адже краще буде?
Свекруха, дуже гучним пошепки заторохтіла Іллі на вухо:
– А звідки я знаю, яким місцем вона водити вчилася і як іспит здала? Може, вона зовсім водити не вміє? Давай вона тут постоїть краще, а ти уваж мати – відвези додому.
– Світлано Сергіївно, геть із машини! Пішки дійдете, що не переламати. Ілля, допоможи мамі вилізти і сідай в машину. Я нікуди її не повізу, поки вона не вибачиться. А знаючи вас, Світлано Сергіївно, до вибачень ви не зійде, так що все – до побачення! – я була на вже межі.
– Нікуди я не піду! Це машина мого сина! – заявила свекруха.
– Як хочете, – знизала плечима я. – Ілля, закрий двері!
Я заблокувала двері і попрямувала в бік будинку. Чоловік сам добереться – не маленький, а мати його сама з машини не вилізла, так що нехай потім від нашого будинку добирається, мої які проблеми?
Свекруха зволила попросити зупинити машину через п’ять хвилин, коли до її будинку було вже не 10 хвилин пішки, а 30.
Плеснувши дверима і обклавши мене матюками на прощання, анітрохи посоромившись онуків, вона пішла. Я повернулася, забрала чоловіка і ми поїхали додому. Добре відпочили, нічого не скажеш.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
