— Або ви живете в квартирі, яку ми купили, або не отримаєте ні копійки допомоги, — заявив тато, стискаючи в руці дублікат ключів від мого майбутнього. У той момент наш шлюб із Денисом офіційно перестав належати нам.
Коли ми з Денисом вирішили поєднати наші долі, я була найщасливішою жінкою у світі. Нам здавалося, що попереду лише світле майбутнє, сповнене спільних планів та мрій. Ми обоє працювали, мали невеликі заощадження, але їх навряд чи вистачило б на те свято, про яке я мріяла з дитинства.
Мої батьки, люди загартовані життям і досить забезпечені, одразу заявили, що не залишать нас у такий момент. Вони запропонували повністю оплатити урочистість, мотивуючи це тим, що я їхня єдина донька і все має бути на найвищому рівні. Тоді я ще не знала, що за кожну купюру мені доведеться платити власною свободою та спокоєм.
Все почалося з вибору ресторану. Я знайшла затишне місце за містом, з терасою та квітучим садом, де панувала атмосфера спокою. Але мама, щойно почувши про мій вибір, лише зневажливо хмикнула.
— Уляно, ти смієшся? Це ж глушина. Що скажуть наші родичі? Ми вже забронювали бенкетний зал у центрі міста. Там кришталеві люстри та позолота, це статус, розумієш?
— Але мені не потрібен статус, мамо. Я хочу затишку і природи. Це наше свято з Денисом.
— Ви ще молоді й нічого не тямите в тому, як приймати гостей. Ми даємо гроші, тому маємо право голосу. Ти ж не хочеш, щоб нас обговорювали сусіди?
Я проковтнула образу, переглянувшись із Денисом. Він стиснув мою руку, намагаючись заспокоїти. Ми вирішили, що ресторан — це не найголовніше, головне — наші почуття. Проте це був лише початок марафону вказівок та заборон. Кожного вечора телефон розривався від дзвінків. Мама диктувала список гостей, у якому було понад пів сотні людей, яких я бачила раз у житті або не знала взагалі.
— Хто ці люди, тату? — запитала я одного разу, коли він привіз чергове доповнення до списку.
— Це мої ділові партнери та троюрідна тітка з Полтави. Ти її не пам’ятаєш, вона тримала тебе на руках, коли тобі було два роки.
— Але я хотіла бачити тільки близьких друзів. У нас навіть місця для танців не залишиться через таку кількість столів.
— Не сперечайся з батьком. Ми платимо за кожного гостя, тому нам вирішувати, хто прийде. Будь вдячною за таку щедрість.
Я відчувала, як усередині мене закипає протест, але водночас відчувала провину. Вони ж справді стараються, витрачають величезні суми. Денис ставав дедалі похмурішим. Його батьки не мали таких статків, тому допомагали лише справами, що викликало постійні кпини з боку моєї матері.
— Твій Денис міг би хоч костюм собі пристойний купити за свої кошти, а не чекати, поки ми все владнаємо, — кинула вона якось за обідом.
— Він сам купує собі одяг, мамо. Досить його чіпати.
— Ну звісно, захищай його. Тільки пам’ятай, на чиїй шиї ви зараз сидите з цим весіллям.
Одного разу ми поїхали обирати сукню. Я марила лаконічним вбранням у стилі мінімалізму, без зайвих деталей. Але в салоні мама влаштувала справжню виставу. Вона вибирала найбільш пишні варіанти, щедро оздоблені камінням та мереживом.
— Ось це — справжня сукня нареченої. Вона виглядає дорого.
— Мені в ній важко навіть дихати, мамо. Я хочу щось легше.
— Ти в цій простій ганчірці будеш схожа на бідну родичку. Не ганьби нас. Ми платимо за цей образ, і він має бути бездоганним.
Я стояла перед дзеркалом і не впізнавала себе. Замість щасливої нареченої на мене дивилася лялька, обвішана чужими очікуваннями. У той вечір ми з Денисом серйозно посварилися. Він пропонував забрати подані документи і просто розписатися вдвох, але я боялася гніву батьків. Боялася, що вони відвернуться від мене, назвуть невдячною.
Підготовка перетворилася на щоденне випробування. Кожен елемент декору, кожна страва в меню проходили жорстку цензуру батьків. Навіть колір серветок став приводом для кількагодинної лекції про те, що ми не маємо смаку. Я почала прокидатися серед ночі від тривоги. Свято, яке мало стати найщасливішим днем, перетворювалося на кошмар наяву.
За тиждень до події батько покликав мене в кабінет.
— Ось гроші на перший внесок за квартиру, — він поклав на стіл конверт. — Але ми вже підшукали варіант у нашому районі. Там поруч гарна інфраструктура, нам буде зручно заходити до вас у гості щодня.
— Але ми з Денисом хотіли жити ближче до його роботи, на іншому березі.
— Ти знову за своє? Ми даємо вам старт у житті, а ти крутиш носом. Якщо не погодитеся на цей варіант, жодної допомоги з житлом не буде. Самі знаєте, скільки зараз коштує оренда.
Я вийшла з кабінету зі сльозами на очах. Це вже не була допомога. Це була купівля нашого життя, нашого вибору, нашої незалежності. Кожен крок був продиктований їхнім гаманцем. Я відчувала себе пташкою в золотій клітці, де прути були зроблені з банкнот.
Настав день церемонії. Я прокинулася з важкістю в серці. Коли приїхали стилісти, мама стояла над ними і вказувала, як саме робити макіяж, ігноруючи мої прохання зробити його природним. У результаті я виглядала на десять років старшою, ніж була насправді.
— Подивися, яка красуня! — вигукнув батько, заходячи до кімнати. — Відразу видно, чия донька.
Я лише мовчки кивнула. У РАЦСі все було як у тумані. Денис був напружений, він ледь посміхався фотографу. Я бачила, як йому важко стримуватися, коли мої батьки повчали його батьків, як правильно стояти і куди дивитися.
Бенкет став кульмінацією цього театру абсурду. Ведучий, якого найняв тато, постійно виголошував тости за щедрих батьків, за їхній внесок у наше майбутнє. Гості, яких я бачила вперше, підходили, цілували мене в щоки і вихваляли розкіш залу. Я сиділа за столом, заставленим делікатесами, до яких навіть не торкнулася.
У розпал вечора мама підійшла до мене і прошепотіла на вухо.
— Чому ти така кисла? Усміхайся, люди дивляться. Ми стільки грошей вбухали в цей вечір, а ти сидиш із таким обличчям, ніби на похороні.
— Я просто втомилася, мамо.
— Немає часу втомлюватися. Зараз буде танець із батьком, постарайся виглядати щасливою.
Після танцю я вийшла на терасу, щоб трохи подихати. Там стояв Денис. Він дивився вдалину, і в його очах я побачила ту саму порожнечу, що була і в моїх.
— Знаєш, Уляно, — тихо сказав він. — Я люблю тебе понад усе. Але я не впевнений, що зможу так жити далі. Вони вже вирішили за нас, де ми будемо спати, що їсти і з ким дружити.
— Я теж цього боюся, Денисе.
— Тоді давай щось міняти. Поки не стало пізно.
Ми повернулися до залу, де свято тривало за сценарієм батьків. Розрізання торта, подарунки, пафосні промови. Коли все закінчилося, ми поїхали не в омріяну подорож, а в ту саму квартиру, яку обрали батьки. Там на столі вже лежали дублікати ключів для мами.
Минув місяць. Мама могла прийти до нас о восьмій ранку без попередження, бо вона купила ці меблі і має право перевіряти, чи ми їх не зіпсували. Батько телефонував Денису і давав вказівки щодо його кар’єри, натякаючи, що може влаштувати його на краще місце, якщо він буде слухняним.
Напруга між нами з Денисом зростала. Кожна дрібниця закінчувалася згадкою про батьківські гроші. Ми стали заручниками власного весілля. Тепер я розумію, що краще б ми розписалися в джинсах і з’їли піцу в парку, але зберегли б свою свободу. Ті гроші виявилися найдорожчим кредитом у моєму житті, де відсотками був мій душевний спокій.
Одного вечора я зібрала речі. Денис сидів на кухні, опустивши голову.
— Куди ти? — запитав він.
— Я не знаю. Але я не можу залишатися тут. Якщо ми не підемо з цієї квартири зараз, нашої родини більше не буде.
— Але як же батьки? Вони ж стільки витратили.
— Ми повернемо їм усе. Поступово, роками, але повернемо. Головне — повернути собі право дихати.
Ми пішли тієї ж ночі, залишивши ключі на тумбочці. Батьки влаштували грандіозний скандал, назвали нас невдячними дітьми, які розтоптали їхню доброту. Вони не спілкуються зі мною вже кілька місяців, вважаючи, що я зробила їм боляче. Але вперше за довгий час я відчуваю, що моє життя належить мені.
Хоча серце все ще щемить від того, як легко фінансова допомога може зруйнувати найближчі стосунки. Чи варте розкішне свято того, щоб втратити власне обличчя? Чи можна взагалі приймати такі великі подарунки від батьків і залишатися незалежним?
Чи були у вас ситуації, коли батьківська допомога ставала занадто обтяжливою та диктувала умови вашого життя?
Будь ласка, поставте свою вподобайку під цією історією та напишіть у коментарях, що ви думаєте про таку ситуацію, для мене це дуже важливо.
