fbpx
життєві історії
– Адже спочатку вона навіть посуд за собою не мила, – розповідає про свою невістку шістдесятлітня Світлана Василівна, – як поїдять вони з сином окремо від мене за кухонним столом, так і накладуть брудних тарілок в мийку, мовляв, розгрібай свекруха

– Адже спочатку вона навіть посуд за собою не мила, – розповідає про свою невістку шістдесятлітня Світлана Василівна, – як поїдять вони з сином окремо від мене за кухонним столом, так і накладуть брудних тарілок в мийку, мовляв, розгрібай свекруха…

У Світлани Василівни старший син одружився давно – вже десять років як. Живе зараз з дружиною і семирічною донькою в іншому кінці міста в своїй, між іншим, однокімнатній квартирі.

Зате молодший, тридцятирічний Віталік, так за все своє життя від мами і не поїхав. Але якби ж то жив з нею і допомагав – це ще можна зрозуміти. А то ж, в його розумінні, життя під маминим крилом це:

– Мамо, принеси мені суп і друге в кімнату! Мамо, коли будеш взуття своє мити, мою теж помий! Мамо, у мене в кімнаті ти давно пил не протирала! Мамо, де мій одяг, чому не випрасувані?! Чому джинси не випрані?! – Тільки прохання – допомоги ніякої!

Довго терпіла ці запити сина турботлива мати, втішаючи себе подумки: «Ех… розбалували я молодшого сина на свою голову… Та й як не розбалувати, не впоралася адже я одна з пацаном – чоловік мій рано мене покинув… Добре ще старшого до життя привчив…».

Виконувала його прохання, не сперечалася, потурала його бажанням… Але в один прекрасний день, коли Віталик з ранку накричав на матір, за те, що бачте, його лілова сорочка, в якій він ходить на роботу не випрана, при всьому при цьому на вішалці висіло ще як мінімум п’ять інших сорочок, Світлана Василівна вийшла з себе:

– Досить! З цього дня нічого більше для тебе робити не буду! Надоїло! Тридцятирічний чоловік, а ведеш себе як маленька дитина! Або роби все сам або шукай собі дружину, яка за тебе буде прати, прибирати, готувати та інше… Мене більше не турбуй своїми проханнями!».

Віталік сторопів тоді від таких слів – зазвичай м’яка мати до цього намагалася не сперечатися з сином, а не те, що підвищувати на нього голос.

І правда – як Світлана Василівна сказала, так свої слова і стримала – нічого з цього дня не робила для Віталіка: ні прала речі сина, ні готувала йому, ні гладила. Прибирання теж в його кімнаті перестала робити…

Кімната вже вся пилом покрилася – стіл, підлога, меблі інша, як ніби за минулі два місяці там цілих два роки минуло… Але впертий Віталі продовжував жити, примовляючи:

– І без матері впораюся, піду тільки шаурму куплю біля метро…».

Харчувався він чим попало, в кімнаті не прибирав, прав одяг в пралці, але гладив потім так, що пару раз начальник на роботі робив йому зауваження:

– А ти чого, Віталій, спеціально сорочку зім’яв, щоб на нараду не ходити?

Минуло вже майже півроку, як мучиться від такого самостійного життя сина спіткала ще одна напасть – отруївся він якось увечері ковтнув з голоду шаурму, та так, що аж температура була:

– Все дістало вже… одружуватися треба…

Як не дивно одружився… Вже через три місяці після тієї історії з отруєнням… Вибір його впав на двадцятивосьмирічну колегу Лілю з юридичного управління з роботи Віталіка. Ох і характер у неї був – наче у принцеси!

Обличчям вона видалася не фотомодель, але фігурка струнка, ніжки довгі. Прозустрічалися вони правда трохи, але Віталій то чи через недосвідченість, чи то дивлячись на свою матір, думав тоді, що раз дружина буде з ним жити, то і в господарстві на неї можна в усьому покластися – одягне, взує, нагодує і спати укладе…

Як же він тоді помилявся!

Тільки-но з’явившись в квартирі Світлани Василівни – а жити молодятам було ніде, невістка відразу показала себе не з кращого боку:

– Та тут не брудно, висохне… – махнула Ліля рукою на велику брудну калюжу води вперемішку з грудками землі, яка розтікаючись, ставала все більше, захоплюючи нові ділянки ламінату в коридорі Світлани Василівни.

Непрактична в чистоті, вона виявилася непрактична у всьому: намагалася готувати їжу, але зіпсувала майже всі каструлі і сковорідки – пригорало так, що віддерти потім шар кіптяви навіть металевою щіткою було неможливо.

Посуд за собою ніколи не мила. Прасувати одяг теж жодного разу не гладила:

– Я спеціально такий одяг беру, яку гладити не треба, навіщо мені напружуватися? – говорила вона Світлані Василівні чергову скоромовку про її пошарпаний вигляд, ніби у бродячий дівчини.

Віталік тоді дивився на все це і був вражений:

– Я думав, мені дружина зараз буде замість матері, а виявилося все не так – все сам так і роблю, як раніше. Тільки ще дружина дістає своїми проханнями…

Ліля і правда не любила з’являтися зайвий раз при свекрусі і частенько смикала чоловіка через дрібниці:

– Сік мені з холодильника принеси, а те мама у тебе там на кухні… Я тут доїла ці бутерброди – віднеси блюдце з чашкою і в мийку закинь. – Про допомогу свекрусі від невістки навіть мови не було – одні тільки клопіт.

Світлана Василівна тоді дивилася на цей безтурботний і споживацький спосіб життя невістки і сина, і думала:

– Я коли-небудь не витримаю… Це чимось закінчиться… – І закінчилося.

На вихідні зазвичай, невістка пішла на кухню набрати їжі з холодильника і побачивши, що холодильник абсолютно порожній, заявилася в кімнату до свекрухи:

– А ви що, нічого не готували?! Віталік голодний лежить та й їсти хочу…

Світлана Василівна тоді захворіла і лежала з високою температурою на ліжку вже третій день. І за ці майже три дні тільки порожній холодильник змусив зайти до неї в кімнату невістку і то не для того щоб дізнатися, чому свекруха не показується, чи все у неї в порядку, а щоб запитати, чому нічого не приготовлено!

Зробила вона тоді вигляд, що не так їй важко і сказала:

– Я прихворіла, Ліля. Готуйте самі. – Але ні Ліля, ні Віталік і не думали матері допомагати, а не те, що приготувати собі самі.

Замовили суші з доставкою і все це з’їли у себе в кімнаті, навіть мати не пригостивши: – Вона все одно таке не їсть.

Коли абияк Світлана Василівна одужала, сама ледве добираються під час хвороби до холодильника, щоб собі чаю зробити з медом, вона відразу зайшла в кімнату сина з невісткою і сказала:

– Ось, що мої дорогі, я це терпіла. А тепер все! Досить! Якщо ви і надалі так жити будете – з’їжджайте з квартири, ви у мене живете, а не я у вас! Або ви тут живете і самі за собою доглядаєте, і все по дому робите, а також мені допомагаєте, або прошу з речами на вихід!

З витріщеними очима тоді подивилися на Світлану Василівну Віталік з Лілею. А коли вона вийшла, сказавши:

– З завтрашнього дня не побачу результатів – післязавтра вас тут не повинно бути! – Тоді вже й Ліля забігала, заметушилася – не хотіла вона назад до своїх батьків повертатися, де крім батьків в однушкці ще хвора бабуся і молодша сестра-школярка.

Наготувала вона тоді за рецептами з інтернету страв – суп квасолевий, пюре картопляне, котлети, салат з овочів. Випрала в той же день все, взяла дошку у свекрухи – погладила з ранку, як висохла білизна.

Помила і в кімнаті, і в коридорі, навіть до Світлани Василівни зайшла в кімнату:

– Я, мамо, підлоги помити вирішила… Вам помити? І там теж помила начисто, намагаючись ретельно.

Тепер ось уже три місяці минуло, як вони так і живуть – Ліля по господарству метушиться, допомагає свекрусі. З цією роллю звиклася, ніби як навіть з охотою домашніми справами займається. Віталік знехотя, але теж щось робить.

А що поробиш – хочеш жити, вмій крутитися…

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

You cannot copy content of this page