Я помітила, що моя літня мама дуже сильно змінилася. Та розповім свою історію спочатку.
Мою маму, вчительку зарубіжної літератури, любила та поважала вся школа. Вона добре ладнала з дітьми, чудово володіла своїм предметом, була активною учасницею шкільного життя. Вона постійно доносила учням нову інформацію, не часто випробовувала їх непотрібними контрольними, але стежила, щоб діти розуміли саму суть її уроків.
Але це було раніше. А за останні 3 роки моя мама почала “здавати”. На роботу виходила без ентузіазму. Все частіше проводила уроки за принципом “ви тихо читаєте, а я займаюся своїми справами”.
Навіть у вчительській, як мені розповіла її колега й подруга, мама намагалася ні з ким зайвий раз не заговорити. А коли все-таки їй доводилося йти на діалог, то, крім скарг на життя від мами не було чути практично більше нічого.
Не те, щоб у маминому житті щось кардинально змінилося, ні. Все те саме: розлучення, дві дорослі дочки, будні педагога. Нічого особливого. А людину ніби підмінили. Деякі вчителі намагалися допомогти, але з цього в результаті нічого не вийшло.
Мама просто натужно зітхала, закочувала очі та відверталася від будь-яких пропозицій допомоги. Цим усе закінчувалося.
Я, старша дочка, першою запідозрила щось недобре і вирішила в усьому розібратися. Я теж живу сама, працюю. Тож витратити трохи часу на рідну матір я, звичайно ж, могла. Взяла невеликий тортик, ще якісь смаколики і пішла в гості, розбиратися в ситуації.
Я щиро хотіла допомогти і вирішила не відмовляти жодному маминому прохання. Вона хоч і зовсім не стара, але навіть у людини трохи за 50 може виникнути гостра внутрішня криза. Потрібно це розуміти та підтримати маму. Хто це зробить, як не рідні люди?
Але після розмови з мамою настрій у мене тільки погіршився. Мама скаржилася мені на все у світі: діти на роботі її втомили. Дорослі – ще гірше. Життя здається сірим, ніхто її не розуміє. А ще треба з’їздити до села, прибирати. Крім того, є справи в іншому кінці міста. І таке інше.
Я прийняла мамині скарги як спонукання до дій. Взяла кілька відгулів, з’їздила до села, найняла двох місцевих робітників, розгрібла бур’яни, винесла сміття. Заплатила, звичайно ж, зі своєї кишені.
Мамина реакція не забарилася. Вона почала жалітися ще більше, докоряла мені за те, що та найняла двох робітників, адже могла б тільки одного.
У підсумку більше місяця я їздила по всьому місту, щоб виконувати мамині примхи, а потім повертатися до неї за новою порцією критики та закидів. Я сама стала більш дратівливою, втомленою та неврівноваженою.
Навіть улюблена кішка перестала до мене пеститись. А, кажуть, тварини перші відчувають, якщо в людини щось негаразд усередині.
Коли я подзвонила, моя сестра годувала свого сина. Я втомленим голосом просила позичити трохи грошей. Потрібно було переклеїти шпалери у маминій кімнаті, а до зарплати залишалося кілька днів. Тому звернулася до сестри.
Моя молодша сестра рано вийшла заміж, але у них з чоловіком дуже гарна родина, двоє маленьких дітей і почуває себе сестричка завжди і в усьому дуже впевнено. Характером вона пішла в батька, а він був тим ще егоїстом та себелюбцем. По суті, через це вони з мамою розійшлися.
Сестро, яка давно не бачила маму, погодилася позичити грошей. Але й вона вирішила відвідати матір, дізнатися про все докладніше. Переклеювати шпалери? Невже у мами хтось з’явився? Це ж хороша новина, тому потрібно розвідати всі подробиці, вирішила моя Маринка.
Але в наглухо заштореній квартирі Марина побачила двох втомлених жінок. У них вона впізнала власних сестру та матір. Ми дивилися на гостю спідлоба, стомленими, впалими всередину очима. Першою почала зітхати мама.
Не привітавшись, мама звинуватила Марину в тому, що вона давно не заходила до неї. Зовсім розлюбила, не те, що її старша сестра, тобто я.
Я сказала сестрі, що добре, що хоча б зараз прийшла. Отож, дорога сестро, тобі перше завдання таке то.
Але Марина на наш подив просто мовчки відчинила штори і впустила сонячне світло в запилену темну кімнату. Потім обвела нас поглядом і дістала гроші з кишені. Тільки для того, щоб потім покласти із назад.
– Знаєш, Іро, – сказала Маринка, – мені здається, шпалери тут міняти не треба. Просто прибрати і буде гарно. Зайві витрати тут ні до чого. До речі, ти чому так погано виглядаєш? Думаєш, всю таку загадкову, та з колами під очима тебе чоловіки полюблять? Іро, будь ласка, займися собою. У тебе вже два племінники. Коли вже я до своїх приходитиму? Так тіткою і не стану. Добре? Чудово.
Мамо, що це таке? У квартирі скрізь пилюка. Ти живеш сама, у тебе що, часу нема прибратися? Чи є? Ну, а що ж ти його не використовуєш? У Іри своє життя, переклеюванням шпалер тут не допоможеш. Знову ж таки, які у тебе новини? Ага, діти надоїли, робота. Ну, так сходила б до онуків. Теж діти, тільки молодші, може, повернуть тобі радість життя. Це краще, ніж сидіти вдома і скаржитися на життя!
Слухайте! Все вам не те, і все вам не так. Це просто у вас часу вільного повно. Ось ви і нудьгуєте. Ні, ну ти, Іра, звичайно, крутишся як білка в колесі, я вже зрозуміла. А вдома у тебе як, теж шар пилу з палець завтовшки? Отож. Займися своїм життям.
А потім цей нахабний і самовпевнений промінь світла у темному царстві, тобто Маринка, просто розвернувся і зачинив за собою двері. Сестра пішла додому. А я подивилася на матір здивованим поглядом і те саме почала збиратися. Адже кішка теж була голодною. Мама хотіла мене зупинити, але зрозуміла, що не вийде.
Через тиждень ми з Маринкою і Маринчиними дітьми навідалися до мами. У чистій світлій квартирі нас зустріла усміхнена жінка, у якій ми впізнали свою найріднішу й найкращу матусю.
Передрук без посилання заборонено.
Фото ілюстративне, авторське.
