fbpx
життєві історії
Я здивувалася, але поїхала. – Тамілочка тепер розлучена, сама з дітками у мене на голові, тому продавай квартиру і поділися грошима з сестрою

Моя сестра Таміла розлучилася з чоловіком, а мама вирішила, що я маю продати свою квартиру і поділитися з сестрою грошима.

Мама подумала і вирішила за мій рахунок вирішити проблеми сестри, тільки я чомусь дуже проти. Ну от у мене немає жодного бажання продавати свою квартиру і ділитися з Тамілою грошима. Ні вона, ні мама до моєї нерухомості жодного стосунку не мають, я сама її купувала, а чоловік допомагав закрити іпотеку. То з чого б мені зараз розлучатися зі своєю власністю, щоб допомогти сестри?

Таміла, моя сестра, вийшла заміж п’ять років тому. Я тоді жила ще з мамою, але в мене вже була своя квартира, яку я взяла в іпотеку. Квартира була в оренді, я працювала, кредит вдавалося закривати доволі швидкими темпами.

Часу на себе майже не залишалося. Доводилося підробляти, щоб і іпотеку достроково закривати, і якось жити. Я хоч і жила у мами, але платила половину комуналки та віддавала мамі гроші на продукти. З нами ще жила бабуся, яку мама забрала до себе коли не стало тата.

Бабуся в нас ще прутка, але жити сама в будинку вже не могла. Мама забрала її до нас, будиночок продали, а ті невеликі гроші, що за виручили, пішли сестрі Тамілі на весілля. Я не стала щось говорити, хоч і відчула себе обділеною. Висновки я для себе зробила.

Жити з бабусею в одній кімнаті було важкувато. Все-таки літня людина, яка довгий час прожила сама. Є вже свої звички, свій усталений устрій. Але сил сперечатися і з’ясовувати стосунки не було коли – вдома я майже відразу лягала спати. Іноді я втомлювалася так, що не чула навіть репетуючий над вухом телевізор.

Сестру видали заміж, справили весілля, вони із чоловіком переїхали у його квартиру. Я продовжувала тягнути свою іпотеку. Іноді я вже шкодувала, що взяла одразу двокімнатну квартиру. Тоді мені здавалося це гарним рішенням, щоб раз вирішити вже з кредитом і більше не торкатися квартирного питання. Але платити за неї було тяжко.

Яким дивом у мене з’явився хлопець, я й досі не розумію. Проведення звело – не інакше. Назар був старшим братом одного з учнів, з яким я займалася репетиторством. Раз мене провів, другий, то все й закрутилося.

Через півроку ми вже подали заяву на розпис і вирішили з’їжджатися. Майбутній чоловік позитивно поставився до того, що квартира в іпотеці і доведеться брати участь у її виплаті. Для мене це був дуже сильний вчинок, який підтверджував, що я не помилилася у виборі чоловіка.

Коли ми з Назаром побралися, пишного весілля не влаштовували, посиділи у ресторані з батьками, от і все.

Сестра саме тоді доходила останні дні перед народження дитини.

– Ти пробач, особливо грошей немає, доводиться допомагати Тамілі, вона ж у декреті, у них із грошима туго зараз, – сказала мама, вручаючи мені конверт із двома тисячами гривень. Я їй подякувала, нічим не показавши свої справжні емоції. Яке було весілля сестри і що їй подарувала мама, я чудово пам’ятала.

Наступні кілька років я майже не спілкувалася із сім’єю. У мене була робота, ми закривали іпотеку з чоловіком, сестра народила одного за одним двох дітей, мама металася між роботою, бабусею та Тамілою з дітьми. Всі були при ділі, так би мовити. Я сама дзвонила рідко, мені не дзвонили взагалі.

Два місяці тому я для галочки подзвонила до мами. Вона знову вивалила на мене тонну новин із життя сестри, головною з якої стало її розлучення.

– Уявляєш, він так їй і сказав! Втомився він! Від своїх дітей утомився! Ще й грішми її дорікнути наважився, що вона вже котрий рік не працює. Та ніби Таміла з власної волі вдома сидить, а не в декреті! – обурювалася мама.

З’ясувалося, що Таміла з дітьми вже кілька тижнів живе у мами. Мама переселилася в кімнату до бабусі, залишивши дочці та онукам окрему кімнату. Троє дорослих та двоє дітей на одну двокімнатну – це, звичайно, не просто.

Я вислухала новини, щиро поспівчувала, але на цьому все. Допомогти якось я поки що сім’ї не могла. Нам теж зараз складно, назар мав питання зі здоров’ям, довелося вистратитися суттєво.

Нещодавно мама зателефонувала мені сама, чого з нею не бувало вже дуже давно. Спершу я навіть подумала, що трапилося щось надприроднє. Але виявилось, їй треба було зі мною поговорити. Вона запропонувала приїхати до них. Я здивувалася, але поїхала.

– Треба допомогти сестрі, – перейшла до справи мама, коли мене напоїли чаєм і дотрималися інших формальностей. Сама Таміла у розмові не брала участі.

– І як я можу їй допомогти? – я зобразила ввічливе здивування.

– Ми тут на один одному сидимо, а в тебе двокімнатна квартира, де ви з чоловіком удвох живете. Давай твою квартиру продамо, половина грошей тобі, половина Тамілі. Нехай хоч однушку собі в іпотеку візьме.

– А я? – від розгубленості я тільки це змогла спитати.

– А ви з чоловіком ще одну двокімнатну зможете взяти. Дітей у вас немає, працюєте обоє.

Хвилини три я мовчки пила чай, обмірковуючи почуте. У моїй голові мозаїка не складалася. Причому тут моя квартира та сестра? Не знайшовши логічного пояснення, запитала маму, як вона взагалі дійшла такої ідеї.

– Ну, ви ж сестри, повинні допомагати одна одній. Ми роз’їхатися не можемо, мені іпотеку навряд чи дадуть та й Тамілі я тоді допомагати не зможу. А у тебе ще все життя попереду.

– І я не хочу це життя витрачати на виплату чергової іпотеки, – жорстко обірвала я маму.

Мені з цією іпотекою ніхто не допоміг, окрім чоловіка. Копила, крутилася, купувала – все сама. А тепер я маю віддати половину своєї чесно заробленої квартири сестрі? Так, розігналася.

Мама намагалася звернутися до моєї совісті, пояснити, що в мене є обов’язок перед ріднею, але я її не слухала. Я не вважаю, що хоч чимось завдячую рідні. Сестру шкода, але це не моя проблема. Я свої питання вирішувала і вирішую сама, нехай і мама із сестрою займуться тим самим. Я побажала мамі і Тамілі щасливого Нового року і пішла собі. А тепер все думаю: я ж правильно зробила?

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, ibilingua.com