На схилі років дідусь втік від бабусі до села і там збудував собі чудову цегляну хату, в якій деякий час жив, приспівуючи. Але бабуся, дізнавшись про те, що дідусь без неї не тільки не сумує, а й навіть відчуває тиху радість, облаштовуючи свій холостяцький побут, вирішила таки відвідати його влітку, та ще й з онуками, щоб зіпсувати йому свято.
У неї це чудово таки вийшло. Внучки – тобто восьмирічна я і моя чотирирічна сестра – любили діда і не давали йому перепочинку, змушуючи його носити нас на руках, розповідати нам казки про білого бичка і показувати фокуси з протиканням щоки діда голкою (жартома, звичайно). Ще ми бігли за дідом у магазин, змушували його катати нас на тракторі, а також на коні, на ослиці, на козлику та в нього самого на шиї.
Бабуся ж у цей час відпочивала, загорнувшись за якоюсь модною методикою в мокре простирадло, і залишала дідусеві список справ, які він мав виконати.
За списком дід полов город, потім ставив паркан, власноруч привозячи на жигуликах спиляні крадькома дерева з посадки, потім розпилюючи їх на дошки і прилаштовуючи їх як паркан. А вночі дід був змушений, на вимогу бабусі, носити кавуни з колгоспного поля, оскільки онукам «потрібні були вітаміни».
Загалом, літо ми проводили чудово. Дід розповідав нам купу цікавих історій про все – і про своє дитинство, і про тварин, і особливо про ластівку, яка вже третій рік вила гніздо в його сараї – теплому, затишному, що смачно пахне свіжими дошками.
– Ластівка – це на щастя, – казав дід, – а якщо вона полетить – значить, буде біда.
Того року ластівка знову прилетіла. Я, як заворожена, сиділа в куточку сараю і дивилася, як крапля за краплею ластівка будує своє щастя, приносячи в дзьобі кульки з трави та мулу. Коли вона вилітала з сараю, я підставляла табуретку і чіпала її м’яке гніздечко… поки воно раптом не відвалилося!
З риданнями через «неминучу біду, якщо розорити гніздо ластівки», я прибігла до дідуся. Дід, не втрачаючи жодної хвилини, схопив гніздо, занурив його у воду, застрибнув у сарай і моментально приліпив його назад.
На щастя, ластівка нічого не помітила, але дідусь був такий засмучений, що мені здавалося, що з його довірою, що похитнулася до мене, руйнується цілий мій світ.
Але цей стан тривав недовго. Коли ластівка знесла своє перше яйце, дід підняв мене прямо до гнізда, щоб я могла бачити це маленьке диво. Адже ластівка, будуючи гніздо під одним дахом із людиною, надає їй безмірну довіру, і якщо вона успішно виведе пташенят, то щастя цій людині точно гарантовано.
Проте я відчувала, що дідусь мені як і раніше не довіряв, тому що він суворо заборонив мені наближатися до сараю, поки ластівка висиджує яйце. Але ж його довіра до мене мала бути відновлена!
Щоб довести дідусеві свою відповідальність, я дочекалася моменту, коли ластівка вилетить із гнізда, щоб «розім’ятися». Потім підставила табуретку. Залізла на неї. Простягла руку в гніздо, намацала крихітну кульку.
І тут мене пронизала думка: якщо ластівки в гнізді немає, необхідно зробити так, щоб яйце не охололо! Треба потримати його в моїй теплій руці, доки вона не повернеться! Звичайно ж, дідусь зрадіє, коли я розповім йому про свою розумну і винахідливу ідею, погладить мене по голівці і знову мені довірятиме і пишатися мною!
Я якомога акуратніше затиснула яйце в кулаку, злізла з табуретки і побігла до будинку. Ну, бігати я досі не вмію, а у вісім років у мене це тим паче погано виходило.
Не пам’ятаю, скільки годин я плакала над розбитим яйцем, дивлячись, як ластівка, сумно покружлявши і покричавши над своїм порожнім гніздом, пронизала мене наостанок поглядом і вилетіла з сараю назавжди.
Дід дуже гірко здивувався, не знайшовши наступного дня в сараї ні ластівки, ні яйця. Я трималася стійко, як партизанка Зоя Космодем’янська, про яку нам встигли розповісти у школі. Втратити довіру діда, та ще й назавжди, я була не готова. Дід погрішив на сусідську всеїдну кішку і пообіцяв дати їй прочуханки, якщо зустріне її за зручної нагоди.
Але з того дня дід почав чахнути. У нього затремтіли пальці, під очима з’явилися синці і, засинаючи вдень, не міг нормально дихати від власного хропіння. Щоразу він прокидався з глухим криком, що застряг у горлі. Кричав він тому, що йому снився один і той же сон: лютий лев, який накидався на нього і тиснув так, що дід не міг дихати.
– Я скоро піду, – раптом сказав дід якось за обідом, сумно водячи ложкою по тарілці і звертаючись до бабусі. – Ось і ластівки немає, а ти знаєш, у якому разі вона залишає будинок.
– Працюй-працюй, он ти якийсь здоровий, – накинулася на нього бабуся. – Город не полотий, паркан не дороблений! Відмовки шукаєш!
Дід тільки рукою махнув. Він ніколи не сперечався з бабусею – марно.
Нестало дідуся за добу. Я так і не попрощалася з ним. А розорене мною гніздо ластівки сниться мені ночами відтоді. І щоразу я прокидаюся у сльозах, усією душею прошу вибачення у дідуся. І в ластівки.
Автор: Соня Пале
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з відкритих джелел, Ibilingua.com.
