“Алло, Наталю? Це я, твоя тітка Віра. Ти думаєш, що все так просто скінчиться? Я дізналася про ту квартиру, про рахунки в банку – все, що залишила мама мого чоловіка. Ти забрала все, ніби ми для тебе ніхто! Я подам до суду, і ти втратиш усе до останньої копійки. Чуєш? Я не заспокоюся, поки не доведу, що ти не гідна цього спадку!”
Голос тітки Віри дзвенів у трубці. “Тітко, ви помиляєтеся, – спробувала я заспокоїти її, але слова застрягли в горлі. – Бабуся все вирішила давно, це її воля”. Вона розсміялася, холодно й гірко. “Воля? Ха! Я покажу тобі волю закону. Мій Руслан – її улюблений онук, і я не дозволю, щоб ти жила в тому домі, ніби королева. Готуйся, дівчино, бо я вже знайшла адвоката”.
Клік – і лінія обірвалася. Я опустилася на стілець у кухні, де ще вчора пила чай з бабусею, і зрозуміла: це тільки початок. Як же все це склалося? Дозвольте розповісти по порядку, бо інакше ви не повірите, наскільки життя вміє плести павутину з дрібниць.
Мене звати Наталя, і я живу в маленькому містечку на околиці Київщини, де будинки ховаються за високими садами, а вулиці шепочуть історії про тих, хто пішов. Моя бабуся, Ганна Іванівна, була серцем цієї родини – тендітна жінка з сивим пучком і очима, що бачили більше, ніж могли розповісти.
Вона виростила мене після того, як мої батьки… ну, скажімо, пішли з цього світу надто рано. Я була її тінню, її помічницею в усьому: від варіння борщу по неділях до читання газет увечері. Ми жили удвох у старій двокімнатній квартирі на другому поверсі, де стіни пам’ятали сміх і тихі розмови.
Брат мого батька, дядько Петро, одружився з тіткою Вірою, і в них народився Руслан – мій двоюрідний брат, на п’ять років молодший за мене. Але Руслан жив за 200 кілометрів, у великому місті, де мама тягала його по гуртках і школах, а бабуся… бабуся для них була чимось далеким, як зірка на небі.
“Наталю, – казала бабуся, коли ми гуляли парком, тримаючись за руки, – ти моя опора. А той Руслан… він добрий хлопець, але Віра тримає його в кулаці. Дзвонить раз на рік, питає про здоров’я, а потім мовчить”. Я кивала, бо знала: тітка Віра, з її гострим язиком і амбіціями, ніколи не любила тиху сільську ідилію. Вона мріяла про велике життя, про квартири в центрі, про машини з блискучими фарами.
А бабуся? Бабуся просто жила – садила квіти на балконі, годувала голубів і розповідала мені казки про молодість. “Знаєш, Наталю, – шепотіла вона одного вечора, коли ми пили трав’яний чай, – гроші на рахунку є, 50 000 гривень назбирала за роки. Але квартира… це наш дім. Не хочу, щоб після мене її розпродали”.
Ті слова запам’яталися надовго. Тоді, дванадцять років тому, бабуся вирішила все владнати. Ми поїхали до нотаріуса в районний центр – я тримала її під руку, бо ноги вже підводили. “Ганно Іванівно, – сказав нотаріус, сухий чоловік у окулярах, – це договір купівлі-продажу між родичами. Ви продаєте квартиру внучці за символічну суму – скажімо, 1000 гривень. Все законно, податки сплачені”.
Бабуся підписала, не вагаючись. “Наталю, це для тебе, – сказала вона потім, повертаючись додому. – Щоб ніхто не чіпав. Руслан отримає свою частку, коли подорослішає, але цей дім – наш”. Я обійняла її, і ми сміялися, уявляючи, як здивуються інші. Тітку Віру ми не кликали – це мав бути сюрприз, тихий і теплий, як її усмішка.
Роки минали, як сторінки в старому альбомі. Я виросла, знайшла роботу в місцевій бібліотеці – сортую книги, веду гурток для дітей. Руслан дзвонив зрідка: “Привіт, кузино! Як бабуся? Передавай, що люблю її”. Але приїздив раз на два роки, з подарунками з міста – шоколадом чи новою хусткою.
Тітка Віра? Вона надсилала листівки на свята, з фразами на кшталт: “Бажаємо здоров’я і процвітання. Віра з Русланом”. Ні слова про приїзд, ні турботи про бабусине здоров’я.
“Вона думає тільки про себе, – казала бабуся, кладучи трубку після чергового дзвінка. – Питає, чи є пенсія, а про мене – ні слова”. Я намагалася помирити: “Може, зателефонувати їй разом?” Але бабуся хитала головою. “Ні, Наталю. Життя саме розставить крапки”.
А потім настав січень цього року. Сніг падав м’якими пелюстками, а бабуся… вона просто заснула в своєму кріслі після обіду, з вишиванкою в руках. Я сиділа поруч, читала їй вірші Шевченка, і раптом зрозуміла: її дихання стихло. Світ зупинився. Я плакала ночами, згадуючи, як ми пекли пиріжки, як вона вчила мене плести коси.
Поховали її тихо, родичі приїхали – дядько Петро, тітка Віра з Русланом. “Бідолашна Ганна, – зітхнула тітка, обіймаючи мене. – Ми так шкодуємо”. Руслан, вже студент, високий і худорлявий, потиснув мою руку: “Наталю, якщо що – дзвони. Ми поруч”. Але я бачила: тітка Віра озирається по квартирі, ніби рахує меблі. “А що з майном? – запитала вона нотаріуса на поминках. – Спадщина ж є?” Нотаріус кивнув: “Все оформлено, пані. Звертайтеся офіційно”.
Минуло два тижні. Я намагалася жити далі – ходила на роботу, годувала кота Мурчика, що залишився від бабусі. Аж тут у вівторок приніс листа листоноша. Конверт з нотаріальної контори: “Шановна Наталіє, відкрито справу про спадщину після Ганни Іванівни. Заявник повідомляє про квартиру, кошти на рахунках (орієнтовно 50 000 гривень) та інші активи”. Заявник? Не вказано. Але серце стиснулося: хто ж, крім тітки Віри? Я набрала номер помічника нотаріуса – молодої дівчини на ім’я Оксана. “Алло, це Наталя, внучка Ганни Іванівни. Я отримала листа. Хто цей спадкоємець?”
Оксана завагалася: “Пані, за правилами я не можу розголошувати. Але… ви ж проживали з бабусею, прописані були?” “Так, – відповіла я. – І квартира на мене оформлена давно, договір є”. Вона зітхнула з полегшенням: “О, тоді все просто. Ви фактично вже вступили у права – проживання дає перевагу. Щодо рахунків – зробимо запит у банк, але якщо оформлення правильне, то все ваше. А квартира? Подивіться документи, і ми підтвердимо. Не хвилюйтеся, пані Наталя, закон на вашому боці”.
Я поклала трубку, але спокою не було. Подзвонила подрузі Лесі, яка працює в юридичній консультації. “Лесю, уявляєш? Тітка Віра, мабуть, натрапила на старі папери і вирішила поборотися. Що робити?” Леся розсміялася: “Наталю, та це класика! Вона думає, що бабусині гроші – спільний котел. Але якщо договір купівлі-продажу зареєстрований, то квартира твоя на 100%. Рахунки? Якщо не в заповіті, то діляться порівну між онуками. Руслан отримає половину, але ти – як опікунка – можеш претендувати більше. Головне – не панікуй. Збери документи і йди до нотаріуса”.
Тим часом Руслан написав у месенджері: “Кузино, чув від мами про листа. Вона в образі, каже, ти все приховала. Але я не хочу свар… тобто, конфлікту. Може, поговоримо?” Я відповіла: “Руслане, приїжджай. Розберемося по-людськи”. Він приїхав наступного дня – з кавою і печивом з міста. Ми сиділи на кухні, де ще пахло бабусиним чаєм.
“Мама злиться, – почав він, крутячи чашку. – Каже, бабуся обдурила нас, переписавши все на тебе. Але я пам’ятаю, як ти доглядала за нею. Я… соромно, що не приїздив частіше”. Я посміхнулася: “Брате, життя закрутило. Але квартира – це не про гроші. Це дім, де ми росли. А рахунки? Поділимо навпіл, 25 000 тобі, 25 000 мені. Згоден?” Він кивнув, очі заблищали: “Так, Наталю. Мама не розуміє – вона думає, що це про справедливість. Але справедливість – це ти, яка не дала бабусі самотності”.
Але тітка Віра не вгамувалася. Той дзвінок, з яким усе почалося, став лише першим. Наступного дня вона знову набрала: “Руслан розповів? Він м’якотілий, як ти. Але я не дозволю! Той договір – фікція, я доведу в суді, що бабуся не в тверезому розумі. 1000 гривень за квартиру? Сміх! Я вимагаю свою частку – половину всього!” Я спробувала спокійно: “Тітко, документи чисті. Нотаріус перевірить”. Вона фиркнула: “Перевірить? Мій адвокат каже, що є лазівки. Ти жила з нею, але ми – родина! Чекай повістки”.
Я подзвонила дядьку Петру, батьку Руслана. “Дядьку, що коїться? Віра погрожує судом”. Він зітхнув: “Наталю, прости. Вона завжди така – амбіційна. Але я поговорю з нею. Руслан на твоєму боці, він сказав: ‘Тату, нехай кузина має дім’. Не бери в голову”. Але я брала – бо квартира була не просто стінами. Це спогади: бабусин сміх, наші вечори за шиттям.
Я почала збирати папери – договір, виписки з банку, свідоцтва. Навіть сходила до сусідки, тітки Марії, яка бачила, як бабуся жила. “Ой, дівчинко, – сказала вона, наливаючи мені компоту. – Ганна завжди хвалила тебе: “Наталя– золота, не те що інші’. А Віра? Приїздила раз, і то з претензіями: ‘Чому пенсію не переводять на картку?’ Не віддам я свідчень на користь її!”
Друзі підтримували. На роботі в бібліотеці колега Андрій, тихий хлопець з окулярами, почув історію за обідом. “Наталю, це ж серіал якийсь! – засміявся він. – Тітка як лиходійка з роману. Але закон захищає тих, хто доглядав. Моя сестра мала схоже – суд тривав півроку, але виграли. Хочеш, дам контакти юриста?”
Я кивнула: “Дякую, Андрію. Але сподіваюся, обійдемося без суду”. Ввечері Леся прийшла. “Слухай, – сказала вона, розкладаючи папки на столі. – Ось стаття в Цивільному кодексі: спадкування за фактом проживання. Ти – перша в черзі. А якщо Віра подасть, то витратить на адвоката більше, ніж отримає. 50 000 – не мільйони. Заінтригуй її: запропонуй Руслану його частку, і хай мама заспокоїться”. Ми сміялися, уявляючи сцену: тітка в суді, махає паперами, а суддя каже: “Відмовити”.
Але інтрига тільки наростала. Руслан подзвонив увечері: “Наталю, мама в ярості. Каже, ти маніпулюєш мною. Але я серйозно: приїду з нею на вихідні, поговоримо всі разом. Може, знайдемо компроміс?” Я погодилася, хоч серце тремтіло. Що, якщо вона переконає його? Або вигадає нову байку про “обман”? Нотаріуска Оксана підтвердила: “Документи в порядку, пані. Запит у банк відправили – гроші на рахунку, але доступ тільки після оформлення. Не панікуйте”. Та паніка чатувала за рогом.
Тепер я сиджу в бабусиній квартирі, дивлюся на її фото і думаю: чи варте це всіх нервів? Руслан – добрий, але тітка Віра… вона як буря, що не вщухає. Чи вдасться зберегти дім, чи закон дійсно захистить тих, хто любив щиро? А ви, друзі, що б зробили на моєму місці? Чи варто боротися до кінця, чи краще розділити все і забути? Розкажіть у коментарях – ваша думка може стати моїм компасом у цій пригоді.
