– Алло, ти чому мій борщ не їси? Я ж старалася, – тихо сказала я, дивлячись на невістку Олену.
– Та я ж на дієті, Марія Іванівна, ви ж знаєте, – відповіла вона з легкою посмішкою, відсуваючи тарілку.
Мій борщ залишився недоторканим, а її слова, як завжди, звучали як укол. І цього разу я відчула, що це не випадковість – вона робить це навмисне, щоб показати, хто тут зайвий.
Мене звати Марія Іванівна, мені 62 роки, і я живу в Черкасах. Усе моє життя я намагалася бути хорошою матір’ю, бабусею, свекрухою. Але останнім часом я відчуваю, що в родині мого сина Бориса я стала чужою.
Моя невістка Олена робить усе, щоб я це відчула. Її слова, погляди, навіть її посмішки – усе це маленькі колі, які вона втикає в мене щоразу, коли ми бачимося. І найгірше – мій син Борис мовчить. Він бачить усе, але не втручається. А я не знаю, як із цим жити.
Усе почалося три роки тому, коли Борис привів Олену до нашого дому в Черкасах. Ми тоді жили в невеликому будинку біля Дніпра, де я виростила сина сама після того, як чоловік пішов від нас, коли Борисові було десять. Я пам’ятаю той день: Олена увійшла, широко посміхаючись, але її очі були холодними, як осінній вітер.
Вона потиснула мені руку, але так, ніби робила це з примусу. Я подумала, що вона просто соромиться, що це нормально для молодої дівчини. Але вже тоді щось у мені здригнулося.
Наступного разу я помітила її поведінку, коли запросила їх на вечерю. Я готувала весь день: голубці, вареники з картоплею, узвар – усе, що любив Борис. Олена прийшла з порожніми руками. Навіть не квіточки, не пляшки соку – нічого. Вона сіла за стіл і одразу запитала:
– А є щось без глютену? Я намагаюся стежити за харчуванням.
Я зніяковіла, бо не знала, що вона на дієті. Борис лише засміявся:
– Олена в нас за здоровий спосіб життя, мамо, не переймайся.
Але я бачила, як вона відсунула тарілку з голубцями і весь вечір їла лише салат, який принесла сама в пластиковому контейнері. Тоді я ще намагалася себе переконати, що це просто її звички, що я, може, надто чутлива. Але з кожною зустріччю я відчувала, що вона не просто байдужа – вона мене не сприймає.
Олена вміла робити так, щоб її слова звучали як жарти, але щоразу вони залишали в мені слід. Наприклад, коли я привезла вишиту сорочку для їхньої доньки Лізи, моєї онуки. Я сама вишивала її вечорами, згадуючи, як моя мама вчила мене цьому мистецтву. Олена глянула на сорочку, зморщила носа і сказала:
– Ой, Марія Іванівна, це ж як із музею, такі візерунки! Ліза в нас більше за Барбі.
Усі засміялися, а я відчула, як обличчя палає. Сорочка так і залишилася в пакеті, а Ліза побігла гратися з новим планшетом, який подарувала Олена.
Інший випадок був на моїх іменинах. Я запросила їх до себе, спекла торт – медовик, який Борис любив із дитинства. Олена прийшла з власним десертом – якимись веганськими кексами без цукру. Вона поставила їх на стіл і сказала:
– Марія Іванівна, я знаю, ви любите солодке, але ми з Борисом намагаємося їсти здоровіше. Спробуйте мої кекси, вони без глютену й цукру.
Мій медовик залишився майже недоторканим. Борис узяв шматочок, але я бачила, як він поглядав на Олену, ніби чекав її дозволу. Я проковтнула образу, посміхнулася і сказала, що кекси смачні. Але в душі я відчувала, що вона знову мене принизила, і цього разу – перед усіма.
Найбільше мене болить не Олена, а Борис. Мій син, якого я ростила, якому віддавала останнє, коли ми жили скромно, який завжди захищав мене, коли був малим, тепер мовчить. Я пам’ятаю, як він, п’ятирічний, ставав між мною і сусідом, який кричав, що наш собака гавкає надто голосно. А тепер? Він сидить, слухає Оленині шпильки і не реагує. Іноді я ловлю його погляд – він усе бачить, але відводить очі. Мабуть, йому простіше не помічати, ніж вступати в конфлікт.
Одного разу я не витримала і зателефонувала йому після чергової вечері, де Олена жартувала про мої «старомодні» рецепти.
– Борисе, ти ж бачиш, як вона зі мною? – тихо запитала я.
– Мамо, ти все сприймаєш близько до серця. Олена просто жартує, вона така в усіх, – відповів він, і я почула, як він хоче швидше закінчити розмову.
Я поклала слухавку і довго сиділа в тиші. Він не хоче бачити. Або не хоче визнавати.
Усе дійшло до межі на Різдвяну вечерю минулого року. Ми святкували в їхній новій квартирі в Черкасах, яку вони купили після весілля. Я принесла кутю, яку готувала за рецептом моєї бабусі, і вареники з грибами. Олена зустрічала гостей із посмішкою, але я відчувала її холод. Коли я поставила кутю на стіл, вона сказала:
– О, Марія Іванівна, кутя – це так мило, але ми з Борисом більше за сучасні страви. Я зробила салат із кіноа, спробуйте!
Вона навіть не доторкнулася до моєї куті. Борис узяв ложку, але я бачила, що він робить це з примусу. А потім, коли ми ділилися облаткою, Олена простягнула мені шматочок і сказала:
– Бажаю вам, Марія Іванівна, більше легкості в житті. А то ви все так серйозно сприймаєте.
Усі замовкли. Я відчула, як у горлі стискається. Я хотіла відповісти, але замість цього лише кивнула. Увечері, коли я поверталася додому, я зрозуміла: я більше не можу терпіти.
Після того Різдва я змінилася. Я перестала дзвонити першою, перестала запрошувати їх до себе, перестала намагатися догодити. Я зрозуміла, що Олені не потрібна свекруха – їй потрібна людина, яку вона може тримати на відстані, щоб почуватися головною. А Борис… він обрав спокій у своїй сім’ї, а не правду.
Коли Борис запросив мене на день народження Лізи, я відповіла:
– Вибач, сину, у мене справи.
Він здивувався, але не наполягав. А я вперше за довгий час відчула полегшення. Я поїхала до лісу біля Сміли, гуляла, дихала свіжим повітрям, пила трав’яний чай у тиші. Я не відчувала себе жертвою. Я відчувала себе собою.
Я не знаю, що буде далі. Може, одного дня Борис зрозуміє, що втрачає зв’язок зі мною. Може, Олена зміниться, коли Ліза виросте і почне помічати, як її мама ставиться до бабусі. А може, я просто навчуся жити без їхньої уваги. Але я питаю себе і вас, читачів: як знайти баланс між любов’ю до сім’ї та повагою до себе?
