Ні, це невиносно. Настя встала з ліжка і побрела на кухню, щоб налити собі зелений чай, він завжди заспокоював її. Вона поставила чайник на плиту і почала чекати, коли він закипить. Її погляд упав на вікно. Дощ. Крапельки застукали по склу, і в них звучав до болю знайомий, до болю рідний і коханий голос: «Коли йтиме дощ, знай, я завжди згадуватиму про тебе, скільки б кілометрів чи років нас не поділяли»
Тишу квартири порушив дзвін будильника. З-під ковдри висунулась рука, щоб зупинити цей гомін. Ні, це не будильник... Звук ставав дедалі…