Василь кілька років так умовляв мене народити йому дитину, так просив, а тепер що? Побачити чоловіка вдома – свято.

– Розумієш, Валю, наш ще малий і нічого не розуміє, а Стасику я зараз неймовірно потрібний.

Василь кожну вільну хвилину проводить із сином від першого шлюбу Стасиком, а ми з синочком його майже не бачимо.

Чоловік каже, що старший син зараз його потребує більше, а як наш підросте, тоді і з ним буде проводити час.

Коли ми тільки з Тарасом познайомилися, він одразу чесно розповів, що був одружений і є дитина від першого шлюбу. З дружиною вони розійшлися мирно, а в житті дитини він бере активну участь. Мене це не напружило, чоловік старший за мене на дев’ять років, не дивно, що в нього є минуле. І дуже добре, що він не покинув дитину, продовжуючи бачитися і беручи участь у вихованні сина.

У мене шлюб перший, мені на момент весілля було двадцять три роки. З дітьми я не хотіла поспішати, збиралася реалізувати себе в кар’єрі, а потім уже ставати матір’ю. Думала, що чоловік мене в цьому підтримає, адже в нього вже є дитина, з якою він досить часто зустрічається.

Перший рік прожили рівно, без скварок та іншого. Було трохи прикро, що майже всі свята чоловік проводить із сином, але я самодостатня людина, тому знаходила, чим себе зайняти. Тим більше, що мені уваги від чоловіка теж перепадало з гіркою.

А потім почалися розмови про те, що сім’я без дитини – це якась неправильна сім’я, і ​​що нам варто завести свого малюка. Я дітей хотіла, але не бачила сенсу з цим поспішати. У мене часу для того, щоб народити, було ще достатньо. Але з кожним місяцем Тарас ставав дедалі наполегливішим.

– Навіщо одружилися, якщо ти ще не готова до дітей? – підтримувала чоловіка моя мама. – Не кажи нісенітниці, з віком складніше народжувати, та й займатися дітьми набагато простіше, коли молодша і сили є. Повір мені, я знаю про що говорю.

Мамі в цьому плані я вірила, у мене є ще двоє молодших братів, різниця з якими десять років. Мама часто повторювала, що зі мною їй набагато простіше було. Хоча, можливо, вся справа в тому, що я була одна, а тут мамі пощастило народити двійнят.

Але я й сама розуміла, що чим молодша, тим більше сил. У роботі я вже чогось досягла, але жодних кар’єрних ривків найближчим часом не передбачалося, начальство побоювалося давати мені якісь важливі та довгострокові проекти, вважаючи, що я будь-якої миті можу піти в декрет.

Я посиділа, все зважила, а потім вирішила, що треба народити. І чоловікові догоджу, і з декретом уже відстріляюсь. З дитиною мама обіцяла допомагати, тож буде можливість раніше вийти на роботу і вже взятися серйозно за кар’єру.

Дізналися ми радісну звістку швидко, чоловік радів і носив мене на руках, з нетерпінням чекаючи появи нашого малюка. Тарас ходив зі мною на всі медогляди і допомагав у всьому. Очікування проходило легко, тому працювала я майже до останнього.

З появою дитини моє життя змінилося, а ось життя чоловіка ні. Я майже не виходила з дому, максимум – прогулянки з коляскою та відвідування поліклініки, а Тарас майже весь вільний час проводив зі старшим сином.

– Данька ще маленький, я з такими малюками поводитися не вмію, ось підросте – буду з ним возитися, – пояснював мені чоловік, тікаючи з дому на чергову зустріч зі старшим сином Стасом.

– Звичайно, йому зі старшим цікавіше. Там і м’яч уже поганяти можна, і поговорити, і в кіно сходити, а тут поки що тільки пелюшки-памперси та агуки, – говорила моя мама, виправдовуючи зятя. – Нічого, ваш підросте, буде татко з ним возитися.

Я це пояснення приймала. Звичайно, велика різниця між пацаном десяти років та піврічним карапузом. Не можу сказати, що чоловік нашого сина ігнорував, але й стільки уваги йому не приділяв, це точно. Але в мене перед очима був приклад тата, який до синів до чотирьох років майже не підходив, а потім вони стали не розлий вода. Тому я запаслася терпінням.

Але час минав, а у нас нічого не змінювалося. Я вже з декрету вийшла, Данилко пішов у садок, а тато все не звертав на нього уваги. Півгодини на день увечері між вечерею та сном – максимум, який був, хоча син до батька тягнувся.

Усі вихідні Тарас також проводив зі старшим сином.

– Розумієш, у нього такий вік складний, що без чоловічої руки не обійдешся. Мати з ним спільної мови знайти не може, її чоловік до сина, дякувати Богу, не лізе, а в нас контакт налагоджений. Я не хочу його зараз проґавити. До того ж він знає, що має молодшого брата і ревнує. Колишня при надії, у мене нова сім’я. Я не хочу, щоб син почував себе непотрібним.

Правильні слова, але проблема в тому, що зараз непотрібними почуваємося ми з сином. Навіщо було мене квапити народжувати, щоб потім ігнорувати нашу дитину? Зрозуміло ж було, що старший син зростатиме, у нього буде перехідний період, йому буде потрібно більше уваги.

– Почекай, зараз старший виросте, заживе своїм життям, тоді батько і перейде на молодшого, – заспокоює мене мама.

Але це звучить так, ніби Тарас почне займатися нашим сином від нудьги. Та й до скільки мені чекати, до повноліття? Наш син уже до школи ходитиме, а тато тільки включиться в його життя. Я не вважаю це за правильне.

Говорити з чоловіком на цю тему марно. Тарас проблеми не бачить, вважаючи, що приділяє кожній дитині стільки часу, скільки їй потрібно. Стасу необхідно більше, а молодший радий і півгодинній грі зі втомленим татом.

– Не забувай, що наш син росте у повній родині, а старший у мене живе з вітчимом та молодшою ​​сестрою, йому там несолодко доводиться, – докоряє мені Тарас.

А у мене таке відчуття, що мені теж треба з ним розлучитися, щоб він почав приділяти Дані достатньо уваги. Ця думка не дає мені спокою і з кожним днем ​​здається все здоровішою. Ну хіба не так? І як бути?

Передрук без посилання на Ibilingua.com заборонено.

Фото ілюстративне, Ibilingua.com.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!