Navigate
X

Ніно, ти тільки не впади, але твій Іван вчора ввечері не сам до хати зайшов, — голос сусідки Ірини тремтів. — Я ще спеціально вийшла на ганок, думала, може, ви разом повернулися, а там… Ксеня твоя. Та сама, з якою ви стільки літ за одним столом свята справляли. — Ірино, що ти таке верзеш? — я вчепилася пальцями в одвірок, відчуваючи, як під ногами починає гойдатися підлога. — Яка Ксеня? Вона ж у місті має бути, з онуками… Може, тобі просто здалося в сутінках?

— Ніно, ти тільки не впади, але твій Іван вчора ввечері не сам до хати зайшов, — голос сусідки Ірини…

G Natalya

Мамо, ти хоч розумієш, що я не зможу? Ну куди мені зараз ті пелюшки, коли в мене контракт на кону, про який я мріяла десять років? — Олена стояла посеред кухні, нервово смикаючи ґудзик на своєму дорогому піджаку. — А дитина, Оленко? Дитина — це не контракт, її в папку не підшиєш і в стіл не покладеш, — я дивилася на дочку, і серце моє стискалося від того, якою чужою вона мені зараз здавалася. — От саме тому я приїхала до тебе, — вона нарешті підняла на мене очі, в яких не було ні краплі того тепла, що буває в майбутніх матерів. — Ти ж завжди казала, що хочеш онуків, правда?

— Мамо, ти хоч розумієш, що я не зможу? Ну куди мені зараз ті пелюшки, коли в мене контракт на…

G Natalya

Мамо, та не тратьте ви сили, ми ж суші привезли, ну хто зараз той холодець їсть? — син Андрій легковажно відсунув тарілку з моїм фірмовим холодцем, над яким я три дні чаклувала. — Справді, Ганно Іванівно, зараз стільки сервісів доставки, нащо ото цілий тиждень біля плити мордуватися? — невістка Лариса навіть не глянула на голубці, лише розкладала свої палички та пластикові коробочки. Я заціпила зуби, відчуваючи, як усередині все стиснулося від якоїсь дивної, гострої образи. Ми з Петром тридцять років разом пройшли, кожну цеглину в це життя вкладали, а тут — наче ми якісь музейні експонати, що заважають молоді насолоджуватися їхнім швидким світом

— Мамо, та не тратьте ви сили, ми ж суші привезли, ну хто зараз той холодець їсть? — син Андрій…

G Natalya

Та краще б ти мені в шістнадцять років у подолі принесла, Іро! Хай би село гуло, хай би сусіди за плотом зуби скалили, зате зараз би в хаті дитиною пахло, а не цим твоїм дорогим парфумом, від якого аж у носі крутить! — викрикнула я, не стримавшись, прямо в очі власній доньці. Ірина застигла, повільно відставила чашку з кавою, яка коштувала дорожче, ніж моя місячна пенсія, і подивилася на мене так, ніби я раптом заговорила китайською мовою

— Та краще б ти мені в шістнадцять років у подолі принесла, Іро! Хай би село гуло, хай би сусіди…

G Natalya

Ти мені більше не потрібен, Петре, — Віра стояла посеред новенької вітальні, де ще пахло свіжою фарбою та дорогим ламінатом, і дивилася на мого сина так, ніби він був чужим перехожим, а не батьком її дітей. — Я довго терпіла, мовчала, але тепер усе. Збирай речі й іди геть. — Як це іди? Куди? — Петро розгублено озирався навколо, торкаючись руками стіни, яку сам же шліфував до мозолів. — Ми ж тільки вчора фіранки повісили, Віро. Вісім років в Італії… ми ж на кожну цю цеглину разом заробляли, недосипали, світу білого не бачили

— Ти мені більше не потрібен, Петре, — Віра стояла посеред новенької вітальні, де ще пахло свіжою фарбою та дорогим…

G Natalya

Ти знаєш, Олю, мені не шкода тих кількох папірців, хай би вже йшла та дитина собі з миром, але на душі так гірко, наче полину наїлася, — голос мами у слухавці тремтів, і я чула, як вона важко дихає, намагаючись вгамувати хвилювання. — Мамо, та ви що таке кажете? Яка Катруся? Ви добре подивилися в кишенях? Може, десь випали, поки ви по господарству поралися? — я притиснула телефон до вуха, відчуваючи, як всередині все холоне. — Та де там випали, доню, я ж той плащ на вішак повісила, як тільки вам по сто гривень дала, ще й подумала, що треба решту переховати, та закрутилася з тими слоїками, — відказала мама, і я почула характерний звук, як вона поправляє хустку на голові

— Ти знаєш, Олю, мені не шкода тих кількох папірців, хай би вже йшла та дитина собі з миром, але…

G Natalya

Ти бачив, скільки там нулів? Сімнадцять тисяч, Дмитре! Ти їх на дорозі знайшов чи тобі їх у кишеню просто так насипали? — я ледь стримувала крик, стискаючи слухавку так, що пальці заніміли. — Мамо, заспокойся, це просто табір для малого. Дитині треба оздоровитися, Карпати все-таки, ще й зміна така, профорієнтаційна, — голос сина звучав глухо, ніби він ховався десь у комірчині або йому було страшенно ніяково. — Дитині? То не твоя дитина, сину! У того хлопця є батько, хай він і витягає гроші з гаманця, а не ти, — я відчувала, як у скронях починає гупати від несправедливості

— Ти бачив, скільки там нулів? Сімнадцять тисяч, Дмитре! Ти їх на дорозі знайшов чи тобі їх у кишеню просто…

G Natalya

Ви подивіться на неї, Миколо! Вона ще й мовчить! Набрала в рот того рису з рибою сирою за триста гривень і мовчить! — Ганна Петрівна не вгамовувалася, її голос вібрував від праведного гніву. — Мамо, ну досить уже, ми ж не щодня ходимо. Раз на пів року вибралися, невже ми не заслужили? — Микола стояв біля вікна, притиснувшись лобом до холодного скла, і я бачила, як здригаються його плечі. — Заслужили? А паркан хто буде доробляти? А шифер на хліві хто поміняє? Ось вони, ваші суші, поїхали в унітаз, а дірка в даху як була, так і лишилася! — свекруха кинула зім’ятий чек на підлогу, наче це була отpуйна змiя

— Ви подивіться на неї, Миколо! Вона ще й мовчить! Набрала в рот того рису з рибою сирою за триста…

G Natalya

Ти що, геть розум втратила?! Це ж добро! — Галина Іванівна тицяла мені в обличчя мокрою склянкою. — Хто тебе вчив так грошима розкидатися, га? — Галина Іванівна, та це ж просто пляшка з-під соку, — я намагалася задкувати до дверей, бо свекруха наступала, мов танк. — Її місце в смітнику! — В смітнику? В смітнику?! — її голос зірвався на фальцет. — Та ти знаєш, скільки я в черзі за цим соком колись стояла, щоб баночка лишилася? А тепер вона їй заважає! Ой, люди добрі, подивіться на неї — пані яка знайшлася! Вона не буде на обновки гроші тратити, бо ми тут все бережемо, а вона прийшла і хазяйнує!

— Ти що, геть розум втратила?! Це ж добро! — Галина Іванівна тицяла мені в обличчя мокрою склянкою. — Хто…

G Natalya

Сину, квартира ця не твоя, тож даруємо такий подарунок, щоб у разі чого ти просто закинув його на плече і пішов далі, — процідила сваха, застібаючи на шиї мого зятя масивний золотий ланцюг. — А робот-пилосос — річ хороша, хай пилюку збирає, поки ви тут тимчасово, — додав сват, іронічно глянувши на велику коробку, яку ми з чоловіком щойно поставили біля дивану

— Сину, квартира ця не твоя, тож даруємо такий подарунок, щоб у разі чого ти просто закинув його на плече…

G Natalya