– Людо, ти хоч зрушиш з місця, чи будеш сидіти, як цариця, доки я геть не впаду?, – буркнула я до невістки. Людмила сиділа на краєчку дивана, ніби й не чула мого питання. Її довгі нафарбовані нігті стукотіли по екрані телефону, а обличчя залишалося спокійним, як у фарфорової ляльки. Я відклала миску з салатом і витерла руки об фартух. – Я тебе питаю, чи ти плануєш хоч щось зробити? Різдво ж не для того, щоб одна людина усе тягла на собі! – додала я вже різкіше. Людмила лише підвела очі й відповіла з удаваною посмішкою
- Людо, ти хоч раз зрушиш з місця, чи будеш сидіти, як цариця, доки я геть не впаду?, - буркнула…