Мені 87 років. Дивлюся я на свої гори і не знаю, як зможу без них. Сльози самі котяться і котяться. Але ж доведеться. Мені вже важко у свої роки самій, та й живу я високо на схилі, а не в долині. Син закордоном, хата на донечку переписана вже і вона вирішила її продати, а мене в Київ до себе забрати. Ніхто сюди жити вже не приїде, всі стали міські – діти, онуки, правнуки. Але є інші люди, які тут вже третій рік живуть і допомагають мені. Можна змінити заповіт, але дочка тоді від мене відмовиться напевно
Дивлюся я на свої гори і не знаю, як зможу без них. Сльози самі котяться і котяться. Але ж доведеться.…