– Ань, я тобі казав, що цей потенційний зять покаже нам де раки зимують! І нічого ж не скажеш, бо самі його в дім пустили, а точніше, прикоськали,- чоловік зірвав куртку з вішалки і глянув на мене так, що я на мить відчула себе винною. – Він тут живе, як у себе вдома, а ми що? Прислуга?
Я мовчки спостерігала, як чоловік натягує взуття, щось бурмочучи собі під ніс. Я знала, що ця розмова рано чи пізно нагряне, але не думала, що саме сьогодні. Тим паче через таку дрібницю, як шафа.
Все почалося пів року тому, коли наша донька Олеся привела додому Петра. Високий, усміхнений, ввічливий – він одразу нам сподобався. На той момент вони зустрічалися всього три місяці, але Олеся світилася від щастя, і ми не могли не підтримати її вибір.
– Мам, він орендує кімнату, але там жахливі умови. Можна він інколи залишатиметься у нас? – запитала вона одного вечора.
Ярослав тоді лише знизав плечима, а я погодилася. Мені навіть подобалася думка, що вони будуть під нашим наглядом. Молоді, закохані, нехай собі проводять час разом.
Спершу все було добре. Петро допомагав з домашніми справами, навіть пару разів приготував вечерю. Але з кожним тижнем його речей ставало все більше. То одна футболка, то друга, то якісь документи на столі. А потім у ванній з’явилася його зубна щітка, а у пральній машині – його шкарпетки.
Якось я зайшла на кухню і побачила, як він безтурботно доїдає останній шматок нашого торта.
– Петре, а ти не запитав, може хтось ще хоче? – спокійно зауважила я.
– Ой, тьотю Аню, вибачте, я не подумав! – усміхнувся він і зник у кімнаті до Олесі.
Я глибоко вдихнула. Не те щоб я була жадібною, але це ж питання поваги!
Коли прийшла шафа, яку ми з Ярославом купили за Олесиним проханням, я нарешті вирішила поговорити з нею серйозно.
– Олесю, ти ж розумієш, що шафа не для нас, а для Петра? Він користується всім, що є в нашому домі, але навіть не пропонує допомогти.
– Мам, ну що ти починаєш? – закотила очі донька. – Він просто почувається тут комфортно. Ви ж самі сказали, що він може залишатися!
– Одне діло – залишатися, а інше – жити тут, ніби це його дім. Він має власну квартиру? – втрутився Ярослав.
– Має, але вона не дуже зручна! – роздратовано відповіла Олеся.
– От нехай зробить її зручною, – різко кинув Ярослав. – Або хоча б поважає наш дім.
Ця розмова закінчилася гучними дверима в кімнаті Олесі та глибокими зморшками на лобі мого чоловіка. Але найгірше було попереду. Після тієї суперечки Петро не зник. Ні, він став ще більш «домашнім». Їв у кімнаті, зачинявся з Олесею і виходив лише на кухню або ванну. Вечорами вони дивилися серіали, а я ловила себе на тому, що відчуваю себе гостем у власному домі.
Апогеєм стало те, що я знайшла в пральній машині його джинси, які він навіть не спитав, чи можна випрати. Я мовчала, поки він їв наш борщ, поки залишав посуд у мийці, поки його черевики стояли посеред коридору. Але це… це була остання крапля.
– Петре, а ти не хочеш знайти собі місце для життя? – запитала я ввечері.
Він підняв очі від тарілки і зробив вигляд, що не зрозумів питання.
– Ну, тобто своє житло. Справжнє, не тут.
Олеся ахнула.
– Мам, це що, натяк, що він тут зайвий?!
– Це не натяк, а прямий текст, – втрутився Ярослав. – Якщо Петро тут живе, нехай поводиться як частина родини, а не як гість, якого треба обслуговувати.
– Тату, та він нічого поганого не робить! – вигукнула донька.
– І саме в цьому проблема! – Ярослав встав з-за столу. – Він нічого не робить, а ми з мамою працюємо, щоб його годувати і обслуговувати. Це не справедливо!
Ця розмова була останньою краплею. Наступного дня Олеся заявила, що вони з Петром переїдуть у його квартиру. І хоча мені було важко, я зітхнула з полегшенням.
Але тепер я сиджу і думаю: чи ми вчинили правильно? Чи треба було нам бути терпимішими? Чи, може, навпаки, раніше сказати «досить»?
Що б ви зробили на нашому місці?
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
Передрук суворо заборонений!
