Андрій дивився на рядок у банківській виписці “37 000 грн”, як на кінець світу, а я дивилася на новий, швидкий ноутбук, як на початок своєї ефективної роботи. – Ти думаєш, це інвестиція, а я бачу, що ти не вмієш поважати спільні заощадження, – заявив чоловік. І тоді я усвідомила, що між нашими поглядами на сімейний бюджет пролягла прірва, яка могла поглинути наше майбутнє
Кожного разу, коли ми з Андрієм сідали переглядати сімейний бюджет, я відчувала себе винною. Не тому, що витрачала надто багато, а навпаки — через те, як старанно й виснажливо економила. Відмовляла собі у новій кофтині, ходила в стару перукарню, а не в ту, що дорожча й ближча.
Він заробляв добре, навіть дуже добре, але ж ми збирали на нашу велику мрію – окреме житло. Кожна копійка мала значення, і я почувалася справжньою охоронницею нашого спільного скарбу. Але іноді мені здавалося, що я живу не своє життя, а якесь чернеткове, де все “на потім” і “не зараз”.
І ось, коли настав час великої “звірки”, я вперше за кілька років приховала від нього одну, досить вагому, покупку. Це була моя таємниця, моя маленька, але така важлива для мене “зрада” нашому плану.
Моєму чоловіку, Андрію, вже за тридцять. Він — золота голова. Працює програмістом на закордонну компанію, тож гроші в дім приносив немалі. Він міг би дозволити собі жити, не рахуючи, але наша ціль – жити у власній квартирі – тримала його в режимі суворої фінансової дисципліни.
Він поважав мою роботу, але заробляла я значно менше: я працювала віддалено, редагувала тексти. Наш план був такий: він максимально “затягує пасок” на роботі, а я максимально “затягую пасок” удома. І я справді це робила: купувала продукти на акціях, шукала найвигідніші пропозиції на комуналку, навіть одяг собі та дитині купувала переважно на розпродажах.
Усе було під контролем, поки одного разу моє робоче знаряддя не почало давати збій.
Мій старенький ноутбук, який служив мені вірою і правдою вже понад сім років, став нестерпно повільним. Спочатку я терпіла, потім почала нервувати.
Кожен файл відкривався вічність, програми “вилітали”, а терміни здачі проектів палали. Моя продуктивність впала, а разом з нею – і мій дохід, хоч і незначний, але він був важливим для нашої “копілки”. Якось я ледве встигла здати велике замовлення, переживши кілька “холодних” перезавантажень системи, і зрозуміла – так більше не може триватися.
Сказати Андрію? Звісно. Але я боялася його реакції. Він би почав шукати найдешевший варіант, казав би, що “це ж лише для текстів”, і запропонував би якийсь відновлений, потриманий, ще старіший за мій попередній. Я знала його логіку: гроші мають йти лише на “цеглу”, а не на “іграшки”. А для мене це була не іграшка, це був мій інструмент, моя гідність і мій спокій.
Одного вечора, коли Андрій був на тренуванні, я зайшла на сайт великого магазину електроніки. Просто подивитися. Мій погляд привернула модель – потужна, швидка, з прекрасним екраном. Саме те, що мені було потрібно для роботи з графікою, яку я хотіла освоїти як додатковий заробіток. Ціна, звісно, була “кусача” – близько 40,000 гривень. Це були наші три місячні заощадження!
Я закрила вкладку. Але ідея засіла в моїй голові.
Наступного тижня я отримала велику премію за терміновий проект, який взяла додатково. Це були несподівані вісім тисяч. Я подумала: “Отже, ось воно, моє “бонусне” фінансування”. Але все одно – недостатньо.
Кілька днів я ходила, як тінь, обмірковуючи, як вчинити. Потім вирішила: я куплю його. Але не за спільні гроші. Я заощаджу на всьому, на чому тільки можна, щоб “відбити” цю покупку.
Я знайшла той самий ноутбук в інтернет-магазині з гарною знижкою, за 37,000 гривень. І я купила його. Сплатила кредиткою, аби чоловік не побачив транзакцію відразу в спільному обліковому записі.
Ноутбук привезли наступного дня. Він був швидкий, елегантний, і працювати на ньому було справжнім задоволенням. Я почувалася професіоналом, а не “текстовим рабом” із доісторичним знаряддям.
Наступні два місяці я жила в режимі тотальної економії. Відмовилася від кави з собою, яку так любила. Перейшла на найдешевші крупи та овочі. Не купувала дитині жодної нової іграшки, кажучи, що “святий Миколай все принесе”. Моя Мар’яна, на щастя, була ще маленькою, тож не дуже ображалася. Я навіть перестала купувати собі шампунь “з гарним запахом”, а перейшла на “звичайний”. Все, щоб повернути борг на кредитку і не допустити, щоб Андрій помітив цю дірку в бюджеті.
Я змогла! За два місяці я повністю покрила борг за ноутбук і навіть трохи вийшла в “плюс” завдяки додатковим замовленням, які тепер могла брати, бо працювала втричі швидше. Це був мій тріумф.
Проте, радість була недовгою.
Одного вечора Андрій, переглядаючи виписку з картки, яку він використав для оплати комуналки, випадково зайшов у розділ “повернення коштів”. І там побачив той рядок: “повернення – 37,000 грн”. Я ж сплатила з кредитки, а потім перекинула туди гроші, щоб її поповнити.
Він підняв на мене очі. Вони були не просто здивовані, вони палали.
– Мар’яно, що це? – його голос був на диво тихим, але в ньому лунала така сталева нотка, що в мене затрусилися руки.
– Це… це мій новий ноутбук, – прошепотіла я, відчуваючи себе школяркою, яку зловили на гарячому.
– Ноутбук? 37 тисяч гривень? Це ж майже наш місячний платіж у банк! – він підвівся. – Ти економила на всьому: на нормальних продуктах, на дитячому харчуванні, щоб купити собі… ось це? Навіщо? Старий ще працював!
– Він працював, Андрію, але він повзав! Я через нього втрачала замовлення, нервувала! Це мій робочий інструмент, я з ним заробляю гроші, і тепер я заробляю більше і швидше!
– Швидше? Так, ти зробила 37 тисяч за два місяці! Це смішно! Я заробляю вп’ятеро більше! Це мої гроші, і ти їх кинула на вітер, замість того, щоб покласти в “копілку”! Ти не цінуєш мою працю! – він кричав, і це було гірше, ніж його тихий голос. Він ніколи не кричав.
– Це не твої гроші! Це наші гроші, які я заробляю своєю працею, сидячи за цим комп’ютером! І це моя покупка, яку я повністю “відбила”! Я не взяла їх із заощаджень! Я працювала вдвічі більше, щоб купити його і не просити в тебе дозволу! Я економила на собі, на своєму здоров’ї, щоб ти не помітив!
– Економила, кажеш? А коли я казав, що хочу, щоб ти купила собі нормальне взуття, ти відповіла: “Ні, економимо!” А тут – новенький, блискучий ноутбук! Ти обдурила мене, Мар’яно! Ти діяла за моєю спиною, і це найгірше! Я тобі довіряв. Я думав, ми разом йдемо до мети, а ти виявилася маленькою дівчинкою, яка не може втриматися від миттєвого бажання!
Слова кололи, але я вперше відчула не тільки провину, а й гнів.
– Я – не маленька дівчинка! Я – твій партнер, який хотів працювати ефективно, а ти мені це забороняв, тиснучи своєю “економією”! Ти дивишся на ці 37 тисяч, як на зраду, а не як на інвестицію в мій розвиток! Я не маю права на нормальне робоче місце? Я – теж людина, і мені потрібен комфорт і гідність у праці!
Ми посварилися так сильно, як ніколи до того. Він пішов спати на диван у вітальні. Я довго плакала в подушку, розуміючи, що він ображений не через гроші, а через те, що я його не послухала і зробила це таємно. А я образилася, що він оцінює мій внесок лише грошима, а не зусиллями чи потребами.
Наступного ранку він вийшов на роботу, навіть не подивившись на мене. Я сіла за новий ноутбук, він швидко увімкнувся, і я, здавалося, вперше за кілька днів відчула спокій. Я заробляла, і це було найважливіше.
Але питання залишилося відкритим: чи справді я мала право приховати цю покупку, навіть якщо повністю її “відбила”? Чи може партнерство триматися лише на суворій фінансовій дисципліні, чи мають враховуватися й особисті потреби та гідність?
Дорогі читачі, що ви думаєте? Чи мала Мар’яна право на такий самостійний вчинок, знаючи, що Андрій вважатиме його марнотратством?
