Андрій на новій роботі пропрацював близько місяця, і почались ці “капризи”. – Я не збираюсь тебе і твоїх батьків на своєму горбі тягти. – А потім ще наголосив, що буде харчуватися в кафешці, під час обідньої перерви, оскільки я його просто позорю своїми лоточками з гречкою, котлетами, і салатом з буряка. Так стало не по собі. Просто Андрій забув, коли ми ставали на ноги, мої батьки доглядали нашого сина, а я платила його аліменти.
Я заміжня більше шістнадцяти років. І я, і мій чоловік родом із невеликого містечка. Ми приїхали до столиці вступати до університету. Потім у нас дитина з’явилася, а згодом ми купили власне житло. Ні мої батьки, ні батьки чоловіка нам нічим не допомагали. Щоб чогось досягти у цьому житті, і я, і Андрій працювали на двох роботах. В нас навіть відпустки ніколи не було.
На той час нам допомогло те, що мої батьки нашого сина забирали до себе на літо. Приблизно років п’ять тому нам вдалося зробити наше життя стабільним і розміреним.
І я, і Андрій уже знайшли хорошу роботу, тепер ми могли дозволити собі літати у відпустку на закордонні курорти, наймати дитині репетиторів.
У нашому житті намітилася позитивна тенденція.
Однак на початку цієї ситуації в світі та Україні, чоловік потрапив під скорочення. Понад шість місяців ми жили на те, що заробляла я. Мені навіть доводилося виплачувати аліменти на сина від першого шлюбу Андрія.
Згодом чоловік влаштувався на нову роботу. Я тоді була на сьомому небі від щастя. У мене майоріла надія на те, що тепер нам стане легше, адже зарплата в нього була набагато більша за мою.
Проте все зненацька змінилося. Андрій почав мені щодня дорікати в тому, що я на його шиї сиджу. Він мене почав називати нахлібницею.
Хороша ж нахлібниця із зарплатою двадцять тисяч. Також він почав говорити мені про те, що йому не хочеться тягнути на своїй шиї не тільки мене, а й батьків. За все наше спільне життя ми один раз відправляли моєму батькові гроші на “аптеку”, коли він погано себе почував. А ще він мені постійно почав говорити, що я погано виховую свого сина. Мені ось цікаво чому наша спільна дитина різко стала моєю, а не нашою спільною і де саме був таточко, коли я його виховувала.
Зрештою Андрій повідомив, що з цього дня він обідатиме в кафешці, яка поряд з його роботою, а то йому не подобається, що я, село, його ганьблю своїми судочками.
Я одного не можу зрозуміти, це Андрій після влаштування на нову роботу став позиціонувати себе як птаха високого польоту, а за мій рахунок вирішив підвищити власну самооцінку?
Він навіть перестав зі мною нормально розмовляти!
Мені здається, що у чоловіка почався якийсь перехідний вік. Мені тепер так хочеться нагадати йому про аліменти. Було б просто чудово, якби він мені їх повернув.
Що скажете? Може хтось був у схожій ситуації? Що робити?
Фото ілюстративне
