fbpx
життєві історії
Андрій ще молодий. Йому майже тридцять. Живе в однокімнатній квартирі, що дісталася в спадок від бабусі. О дев’ятій ранку у виїхідний – дзвінок в двері. Йде заспаний відкриває. На порозі – дівчина з дитиною на руках. – Привіт, – несміливо, ледь чутно каже вона, – пам’ятаєш мене?

Андрій ще молодий. Йому майже тридцять. Живе в однокімнатній квартирі, що дісталася в спадок від бабусі. О дев’ятій ранку у виїхідний – дзвінок в двері. Йде заспаний відкриває. На порозі – дівчина з дитиною на руках.

– Привіт, – несміливо, ледь чутно каже вона, – пам’ятаєш мене?

– Привіт. Звичайно, – відповідає він, силкуючись згадати, хто це взагалі.

Дівчина симпатична, мила, тому не зачинив двері. Стоїть посміхається, а посмішка у нього – задивитися.

– Нам потрібно поговорити.

– Давай не сьогодні, – згадавши, що не сам, відмовляється Андрій.

– Потім ніяк. Ти можеш потримати дитину? Я зараз.

– Мила, ми зустрілися лише раз.

Дівчина простягає немовля, заглядає в очі.

– Ну добре, – погоджується Андрій і бере хлопчика, той солодко спить, – який крихітний!

– Ага. Ти – тато. Ну все. До зустрічі.

– Стривай! Це наш малюк? Ти впевнена?

– Так. Йому потрібен тато, – відповіла вона, залишила сумку з речами і пішла, швиденько спускаючись сходами.

Андрій стоїть на сходовій клітці, притискаючи дитину до себе, кличе дівчину, але толку немає. Малюк розплакався. Спробував заспокоїти. Зайшов усередину, заколисуючи немовля і перемелюючи подію.

– Чия дитина? – позіхаючи вимовила Віка, розбуджена плачем.

– Моя, напевно.

– Ти одружений?

– Ні. Це якесь непорозуміння.

Віка швидко зібралася і пішла. Даремно Андрій хотів її зупинити, – не подумав. Вона тільки налякала дитя своїми криками і невдоволенням. Ще й дверима грюкнула наостанок. Малюк знову розплакався. Сяк-так заспокоїв. Спить.

Андрій почав обмірковувати варіанти, але нічого розумного на думку не спадало. Та й просити про допомогу нікого – всі роз’їхалися, літо ж. Відшукати маму дитини не реально, бо нічого про неї не знає.

Покопався в речах, залишених матусею, знайшов записку. У ній прочитав, що хлопчика звати Максим і що він залишається з ним надовго, а наскільки – невідомо.

За місяць став справжнім батьком. Всюди з Максиком. Помітив, що одиноким батьком бути не так вже й погано – є плюси.

В один з вечорів сиділи з другом на лавочці в парку. Погода хороша, тільки ось пивасик нині не вип’єш – малюк на руках. Погуляли по парку, а після присіли. Не стояти ж. Максик посміхається.

Товариш поглядав на Андрія, як той сюсюкається, грається з сином.

– Як можна було кинути такого чудового хлопчика?

– Матуся називається, – підтримав друг, сьорбнувши з банки.

– Гей! Ти це кинь так говорити.

– А що я не маю рації?

– Може бути, і маєш, але не тобі говорити про це.

– Не кип’ятися. Не буду.

– От і добре, – підсумував Андрій, а після мовчки встав і пішов, залишивши друга самого на лавці.

Час – близько дев’ятої вечора. Поклав спати Максика. Дзвінок. Відкриває, а на порозі – зникла мама.

– Я по дитину.

– А я вирішив, що відмовилася від малюка. Місяць тебе не було, якщо не більше. Де пропадала?

– Думала.

– І що надумала?

– Хочу, щоб ми були разом.

– Думаєш у нас вийде?

– Давай хоча б спробуємо…

…І вони спробували. Андрій і Зоряна досі разом, вже 15 років. І діток у них вже двоє, у Макса є десятирічна сестричка Богданка.

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

You cannot copy content of this page