Андрій ще молодий. Йому майже тридцять. Живе в однокімнатній квартирі, що дісталася в спадок від бабусі. О дев’ятій ранку у виїхідний – дзвінок в двері. Йде заспаний відкриває. На порозі – дівчина з дитиною на руках.
– Привіт, – несміливо, ледь чутно каже вона, – пам’ятаєш мене?
– Привіт. Звичайно, – відповідає він, силкуючись згадати, хто це взагалі.
Дівчина симпатична, мила, тому не зачинив двері. Стоїть посміхається, а посмішка у нього – задивитися.
– Нам потрібно поговорити.
– Давай не сьогодні, – згадавши, що не сам, відмовляється Андрій.
– Потім ніяк. Ти можеш потримати дитину? Я зараз.
– Мила, ми зустрілися лише раз.
Дівчина простягає немовля, заглядає в очі.
– Ну добре, – погоджується Андрій і бере хлопчика, той солодко спить, – який крихітний!
– Ага. Ти – тато. Ну все. До зустрічі.
– Стривай! Це наш малюк? Ти впевнена?
– Так. Йому потрібен тато, – відповіла вона, залишила сумку з речами і пішла, швиденько спускаючись сходами.
Андрій стоїть на сходовій клітці, притискаючи дитину до себе, кличе дівчину, але толку немає. Малюк розплакався. Спробував заспокоїти. Зайшов усередину, заколисуючи немовля і перемелюючи подію.
– Чия дитина? – позіхаючи вимовила Віка, розбуджена плачем.
– Моя, напевно.
– Ти одружений?
– Ні. Це якесь непорозуміння.
Віка швидко зібралася і пішла. Даремно Андрій хотів її зупинити, – не подумав. Вона тільки налякала дитя своїми криками і невдоволенням. Ще й дверима грюкнула наостанок. Малюк знову розплакався. Сяк-так заспокоїв. Спить.
Андрій почав обмірковувати варіанти, але нічого розумного на думку не спадало. Та й просити про допомогу нікого – всі роз’їхалися, літо ж. Відшукати маму дитини не реально, бо нічого про неї не знає.
Покопався в речах, залишених матусею, знайшов записку. У ній прочитав, що хлопчика звати Максим і що він залишається з ним надовго, а наскільки – невідомо.
За місяць став справжнім батьком. Всюди з Максиком. Помітив, що одиноким батьком бути не так вже й погано – є плюси.
В один з вечорів сиділи з другом на лавочці в парку. Погода хороша, тільки ось пивасик нині не вип’єш – малюк на руках. Погуляли по парку, а після присіли. Не стояти ж. Максик посміхається.
Товариш поглядав на Андрія, як той сюсюкається, грається з сином.
– Як можна було кинути такого чудового хлопчика?
– Матуся називається, – підтримав друг, сьорбнувши з банки.
– Гей! Ти це кинь так говорити.
– А що я не маю рації?
– Може бути, і маєш, але не тобі говорити про це.
– Не кип’ятися. Не буду.
– От і добре, – підсумував Андрій, а після мовчки встав і пішов, залишивши друга самого на лавці.
Час – близько дев’ятої вечора. Поклав спати Максика. Дзвінок. Відкриває, а на порозі – зникла мама.
– Я по дитину.
– А я вирішив, що відмовилася від малюка. Місяць тебе не було, якщо не більше. Де пропадала?
– Думала.
– І що надумала?
– Хочу, щоб ми були разом.
– Думаєш у нас вийде?
– Давай хоча б спробуємо…
…І вони спробували. Андрій і Зоряна досі разом, вже 15 років. І діток у них вже двоє, у Макса є десятирічна сестричка Богданка.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!