fbpx
життєві історії
Андрійко був доброю та милою дитиною. Поступово стало зрозуміло, що він трохи відставав у розвитку. Але ми ніколи не зупинялись, все що могли, ми для нього робили! Багато разів ми погоджувались, що це було найкращим рішенням у нашому житті. Ми були просто сім’єю! Наші батьки також раділи онукові, хоча спочатку мій тато не особливо захоплювався. – Чужа дитина, ти не знаєш, які гени вона матиме

Ми з Мирославом були молоді, щасливі і відчували, що все ще у нас попереду. Ми одружилися. Мирослав закінчив університет і почав працювати. На той час я кілька років працювала в дитячому садку.

Ми дуже хотіли, щоб в нашій маленькій квартирі панував дитячий сміх. А замість дитячого смуху був мій сум, після того як лікар сказав, що моя вагітність, якщо відбудеться, то це буде чудо…

– Одарко, не плач, – серйозно сказав одного разу Мирослав. – Ми дамо дім і шанс дитині з дитячого закладу. Я була дуже здивована, я сама про це думала, я просто боялася, що скаже Мирослав. І нарешті він до цього прийшов.

– У нас для вас чотиримісячний хлопчик, – одного дня задзвонив довгоочікуваний телефон.

Він лежав між іншими дітками, так спокійно і посміхався, ніби відчув нашу любов. Моє серце стиснулось. Він був такий беззахисний. Тремтіння безмежної любові охопило мене відразу. Я взяла Мирослава за руку і сказала: “Це наш син”.

Все, що нам сказали: “Він народився у шістнадцятирічної дівчинки. Батько невідомий”. Андрійко народився з малою вагою.

– У вас є можливість передумати і зачекати, – сказала директорка. – Ніхто не звинуватить вас. Адже у дитини можуть бути проблеми зі здоров’ям, мама вела не дуже здоровий спосіб життя.

– Ми хочемо його, чи не так? Мирослав подивився на мене. Я кивнула. – Так, ми дуже хочемо цього хлопчика.

Андрійко був доброю та милою дитиною. Поступово стало зрозуміло, що він трохи відставав у розвитку. Але ми ніколи не зупинялись, все що могли, ми для нього робили! Багато разів ми погоджувались, що це було найкращим рішенням у нашому житті. Ми були просто сім’єю! Наші батьки також раділи онукові, хоча спочатку мій тато не особливо захоплювався. – Чужа дитина, ти не знаєш, які гени вона матиме, – пробурмотів він.

Андрійкові було три роки, коли ми закінчили будівництво свого заміського будиночку. Саме там ми розпочали нове життя. Мало хто знав, що Андрійко усиновлений. Ми підтримували Андрія в тому, що він любив. Наприклад, він виявився з чудовим музичним слухом і чудово співає. Хоча Андрійко був не таким вже й кмітливим, та ходив до звичайної школи.

Ми знали, що повинні сказати сину, що він усиновлений. Але ми відкладаємо це і відкладаємо.

Андрійку було одинадцять, коли Мирослав захворів. Лікування не було успішним. Він пішов з життя через два тижні після тринадцятого дня народження сина.

Він пережив це дуже важко. Я не могла після всього, що сталося, приголомшити ще й новиною, що Мирослав не його справжній батько! Я не уявляю, як би я сама впоралась з втратою чоловіка, якби не Андрійко. Він моя гордість та підтримка.

Через погані оцінки, Андрійка вдалося влаштувати в спеціальну школу. Він любив допомагати іншим, був надзвичайно чуйним і співчутливим.

Роки минали, і я все ще не мала мужності сказати йому правду. Тим часом він влаштувався на роботу в будинку для людей похилого віку. Я щаслива чути, що його люблять і поважають на роботі.

Андрію тридцять один рік, у нього вже кілька років чудова дівчина, і вони хочуть одружитися і створити сім’ю. Я знаю, що зараз гарна можливість розповісти йому всю правду. Але що, якщо він перестане довіряти мені? У нього надзвичайно розвинене почуття справедливості та правди. Він дізнається, що тридцять років прожив у брехні! Що у нього немає музичного слуху від діда! Зрештою, я порушу світ, в якому він жив донині!

Що я повинна зробити?

Передрук без посилання на ibilingua.com – заборонений!

Фото ілюстративне – hellozdrowie

Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook

facebook