– Анько, я тебе не розумію. Ну який басейн? Ну яка йога? До мене діти приходять щовихідних на пиріжечки, ведуть онуків, щоб я з ними погуляла, а молоді відпускають десь погуляти.
Яке життя для себе в нашому віці? Нам вже за 60. Треба жити для дітей і онуків! – сказала я своїй сестрі.
Я їй це кожного разу кажу, коли ми зустрічаємося. Але вона мене чути не хоче.
Я не розумію, як можна бути такою байдужою до своїх дітей і онуків, як сестра. Вона не допомагає своїй ні невістці, ні дочці з дітьми.
Працює там в своє задоволення, ходить на всякі йоги, басейни, книжки читає, в кіно ходить.
Ну кому це потрібно, коли вам вже за 60? Найголовнішою цінністю ці роки – це дітки, онуки наші, заради яких ми жили, працювали все життя.
Ось ми з чоловіком так і живемо. Гроші з кожної пенсії відкладаємо, щоб дітям віддати. Їм потрібніше, вони молоді. Щоб якісь подарунки хороші онукам купити.
На вихідні їх завжди забираємо до себе. Ось в цьому я бачу сенс життя, а не в тому, як його живе моя сестра.
— Але ж ти сама втомлюєшся, сестро, — каже мені Анька, вкотре зітхаючи. — Ось подивися на себе. Вранці на ринок, потім до дітей бігом, онуків з садочка, зі школи забрати, уроки перевірити, нагодувати, вигуляти. А коли ти відпочиваєш?
— Анько, ну що ти таке кажеш? Я не для себе живу! Діти — це радість! Онуки — це щастя! Ну невже ти цього не розумієш? Я дивлюся, як вони ростуть, як радуються моїм пиріжкам, як сміються, коли ми граємося в парку. Це ж і є справжнє життя!
— А коли ти востаннє думала про себе? — не вгамовується сестра. — Ну от скажи, що тобі приносить задоволення, окрім онуків?
Я вже відкриваю рота, щоб відповісти, але раптом замовкаю. А й справді, що?
Я люблю пекти пиріжки, люблю гуляти з дітками, люблю піклуватися про своїх рідних. Але що ще?
Я згадую, як колись любила вишивати. Як захоплювалася книжками, як мріяла вивчити англійську, щоб подорожувати. Але це було так давно, все вже по іншому.
— Це ж егоїзм, Анько! Я не можу дозволити собі витрачати час на якісь там подорожі чи хобі.
— А хто тобі забороняє? — питає вона. — Діти? Невістка? Дочка? Чи ти сама собі заборонила?
Мені немає що відповісти. Бо справді, діти ніколи не просили мене жертвувати всім заради них. Вони вдячні, але й переживають за мене.
Нещодавно син питав, чи не хочу я кудись поїхати відпочити, пропонував путівку. Я, звичайно, відмовилася. Бо як це — поїхати в санаторій, коли онуки залишаться без моєї допомоги?
Але от зараз, коли я дивлюся на сестру, яка спокійно п’є свою каву, усміхається, розповідає, як була в театрі, як зустріла стару подругу, як нарешті навчилася плавати, — я чомусь відчуваю щось дивне.
Може, вона має рацію? Може, я й справді живу не тільки для дітей, а заради внутрішньої звички віддавати себе повністю?
Я не знаю.
А ви як думаєте? Чи правильно я роблю? Чи справді після 60 треба почати жити і для себе, а не лише для дітей та онуків? Але ми з чоловіком по іншому не вміємо.
Фото – авторське.
Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.
