– Анно, ти мусиш зрозуміти, що це гріх! – наполягала мама, дивлячись на мене поверх окулярів. Її руки міцно стиснули краї стільця, ніби вона боялася впасти від власних слів. – Як ти можеш навіть подумати про це? Люди говоритимуть, Анно! Розлучення – це ганьба для всієї родини!
– Мамо, – відповіла я, намагаючись говорити спокійно, хоч всередині усе палало від люті. – Люди не жили з ним. Люди не бачили, що твориться в нас в сім’ї. Люди не чули, як він “спілкується” з нашою дочкою. І я не дозволю твоїм “людям” вирішувати мою долю.
Моя історія почалася шість років тому, коли я вперше зустріла Вадима. На той час мені було трохи за тридцять, і я тільки-но повернулася до рідного міста після невдалого шлюбу. Я була сповнена надій і готовності почати все з чистого аркуша. Саме тоді мама вирішила, що має чудовий план для мого життя.
– Анно, ти мусиш познайомитися з Вадимом, – сказала вона якось за вечерею. – Він син моєї старої подруги Ольги. Золоті руки, добрий, віруючий. І дуже перспективний чоловік. Він би чудово підійшов тобі.
Я лише посміхнулася у відповідь. Здавалося, мама була налаштована влаштувати моє особисте життя більше, ніж я сама. І хоча я відчувала сумнів, все ж вирішила погодитися.
– Тільки разом вип’ємо кави, – сказала я собі. – Що може статися?
Кава перетворилася на вечерю, вечеря – на кілька зустрічей, а вже за три місяці ми оголошували про заручини. Вадим був дійсно ввічливим, уважним і майстерно грав роль ідеального чоловіка.
Мама сяяла від щастя.
– Це доля, – повторювала вона. – Нарешті ти матимеш справжню сім’ю.
Проте щось у мені не давало спокою. Вадим здався мені занадто впевненим у своїй правоті, занадто категоричним у своїх судженнях. Він легко критикував інших, інколи навіть “чорно”. Але мама швидко розвіювала мої сумніви.
– Він просто чесний, – говорила вона. – У наш час так мало таких людей.
Я повірила їй. І вийшла за нього заміж.
Перші тривожні дзвіночки почали з’являтися ще в перший місяць після весілля. Вадим був невдоволений дрібницями: то вечеря не така смачна, то сорочка не так випрасувана. Спершу я не надавала цьому значення, думаючи, що це звичайне притиряння. Але згодом критика стала частішою і гострішою.
– Анно, що це за безлад? – гримнув він одного разу, повернувшись з роботи. – Ти цілий день вдома, а квартира виглядає так, ніби тут ураган пройшов.
– Я працювала, – відповіла я, намагаючись зберігати спокій. – У мене були термінові проєкти.
– Працювала, – скривився він. – Твоя робота – це сміх. Якби я не заробляв, ми б уже голодували.
Слово за словом, і наша розмова перетворилася на “бурю”. А потім… і гірше…
Я пам’ятаю, як стояла посеред кімнати, обіймаючи себе руками, не вірячи, що це сталося. Вадим стояв переді мною, його очі палали. А потім він просто пішов у спальню, не сказавши жодного слова.
Я намагалася виправдати його. Можливо, він був перевтомлений. Можливо, це просто випадковість, яка більше не повториться. Але вона повторилася. І не раз.
Я мовчала. Мовчала заради нашої доньки Марії, якій тоді було лише два роки. Мовчала, бо мама казала:
– Анно, усі чоловіки бувають такими. Ти просто повинна бути мудрішою.
Коли я наважилася сказати їй правду про Вадима, вона лише відмахнулася:
– Не вигадуй. Він добрий чоловік. Просто у нього важкий період. Допоможи йому.
Я продовжувала мовчати. Але кожен день у цьому шлюбі ставав усе нестерпнішим.
– Мамо, – сказала одного разу пошепки дочка. – Я не хочу жити з таким татом.
Це було останньою краплею.
Тієї ночі я зібрала наші речі і пішла. Ми знайшли прихисток у моєї подруги, яка підтримала мене і допомогла знайти адвоката. Я вирішила подати на розлучення, хоч розуміла, що це викличе шквал осуду з боку родини і знайомих.
І я не помилилася. Коли мама дізналася про моє рішення, вона була приголомшена.
– Як ти можеш так ганьбити нашу сім’ю? – вигукувала вона. – Люди говоритимуть! Ти хочеш, щоб на Марію вказували пальцем у школі?
Але я знала, що роблю правильно. Я більше не могла дозволити Вадиму руйнувати моє життя і життя моєї доньки.
Дорогі читачі, я звертаюся до вас із запитанням: як мені бути далі? Чи варто йти проти рідної матері, яка досі не підтримує мене? Як знайти в собі сили відстояти своє рішення, коли весь світ здається проти тебе? І як допомогти своїй доньці забути все, що сталося?
Буду вдячна за ваші поради та підтримку.
Текст підготовлено на основі реальної історії спеціально для ibilingua. Фото лише для ілюстрації. Імена змінено. Передрук категорично заборонено! У вас є подібний досвід? Довірте нам свою історію!
