— Анно, ти серйозно? — голос тітки Олени в телефоні звучав так, наче я відмовилася врятувати світ. — Ти не можеш узяти собаку Софії на тиждень? Це ж твоя сестра! Тобі не соромно?
Я міцно стиснула телефон, намагаючись дихати рівно. У голові вирували думки, але я відповіла спокійно:
— Олено, у мене вдома двоє котів і дворічна донька. Дві великі собаки Софії — це занадто для нас. Чому її брати чи ти сама не можете їх узяти?
— У нас немає місця для тварин, ти ж знаєш! — різко відрізала вона. — У Сашка й Олега свої справи, їм не до того. А тобі що, важко? Ти ж усе можеш!
— У мене теж дитина, Олено. І я не розумію, чому це тільки моя відповідальність. Софія сама може знайти рішення.
— Ти просто думаєш тільки про себе! — вигукнула тітка. — Бабуся через тебе засмучується, вона й так хвилюється. Хочеш, щоб їй стало гірше?
Я відчула, як у горлі щось стислося, але твердо відповіла:
— Я не хочу нікого засмучувати, але я не можу брати на себе все. Давай шукати інший варіант.
— Ти неможлива! — кинула вона й різко завершила дзвінок.
Мене звати Анна, мені 34 роки, і в нашій родині є одна людина, яку мені постійно ставили за приклад, — моя двоюрідна сестра Софія. Їй майже 37, вона незаміжня, живе сама у затишній квартирі в центрі міста. Скільки я себе пам’ятаю, бабуся Люба завжди порівнювала мене з нею, і ці порівняння супроводжували мене від дитинства до дорослого життя.
Коли я була маленькою, бабуся часто казала:
— Софійка така чемна дівчинка, сидить удома, допомагає мамі, не те що ти, вічно бігаєш із друзями на вулиці!
Я тоді любила гратися з сусідськими хлопцями, будувати халабуди чи ганяти м’яча. Мені подобалося бути активною, але для бабусі це було “не по-дівчачому”. Софія ж, за її словами, була ідеалом: тиха, спокійна, завжди охайна.
У підлітковому віці порівняння стали ще дошкульнішими. Одного разу, коли я прийшла додому в улюблених джинсах і кедах, бабуся оглянула мене з ніг до голови й зітхнула:
— Софійка така стильна! Завжди в гарних сукнях, із зачіскою, як із журналу. А ти чому вічно в цих штанах? Подивися, яке в неї гарне волосся, довге, блискуче!
Я лише знизувала плечима. Мені подобався мій стиль, і я не розуміла, чому мої джинси чи коротка стрижка мають когось турбувати. Але бабуся продовжувала: Софія була для неї взірцем у всьому.
Коли я виросла, вийшла заміж і народила доньку, порівняння не припинилися, але набули нового відтінку. Бабуся почала просити мене допомагати Софії. Наприклад, одного разу вона зателефонувала й сказала:
— Анно, Софія їде на вихідні з колегами за місто. Дай їй свою машину, бо їй незручно в автобусі.
— Бабусю, мені самій потрібна машина. Я ж на роботу їжджу, а це далеко, — відповіла я.
— Ну й що? Один день поїдеш автобусом, нічого з тобою не станеться! — наполягала вона.
Я відмовилася, пояснивши, що мені потрібно возити доньку в садок, але бабуся лише фиркнула й поклала слухавку. Такі ситуації повторювалися постійно. Якщо я планувала піти з друзями на концерт, бабуся питала:
— А Софія? Чому ти її не покликала? Їй же нудно одній!
Коли ми з чоловіком їхали на пікнік із його родиною, вона знову починала:
— А як же Софія? Тобі не шкода, що твоя сестра ніде не буває?
Я намагалася пояснити, що Софія — доросла людина, яка сама може вирішувати, куди їй ходити чи їздити. Але бабуся не слухала. Вона вважала, що я зобов’язана піклуватися про сестру, хоча Софія ніколи напряму до мене не зверталася. Усі прохання йшли через бабусю, яка виступала її “адвокатом”.
Одного разу я розповіла бабусі, що ми з подругою їдемо в торговий центр, щоб купити подарунок для мами. Вона одразу запитала:
— А Софію чому не берете? Їй би теж не завадило пройтися магазинами!
— Бабусю, це не я вирішую, — відповіла я. — Якщо Софії треба, нехай сама зателефонує.
Бабуся образилася й не розмовляла зі мною два тижні. Такі мовчанки стали звичними, але щоразу залишали неприємний осад.
Найбільше мене вразила ситуація, коли Софія зібралася у відпустку на тиждень до моря. Бабуся зателефонувала з черговим проханням:
— Анно, Софійка їде відпочивати, візьми її собаку до себе.
У Софії був величезний лабрадор на ім’я Макс, енергійний і не дуже слухняний. У мене ж удома двоє котів і дворічна донька, яка тільки почала ходити й усе тягнула до рота. Я уявила, як лабрадор ганяє за котами по квартирі, і твердо сказала:
— Бабусю, я не можу. У нас маленька квартира, коти, дитина. Це буде хаос.
— Ой, та що ти вигадуєш? — обурилася вона. — Макс такий спокійний, а тобі що, важко допомогти сестрі?
— А чому її брати чи тітка Олена не можуть узяти собаку? — запитала я.
— У них свої справи, ти ж знаєш! — відмахнулася бабуся.
Я відмовилася, і це викликало справжній шквал. Тітка Олена зателефонувала мені того ж вечора:
— Анно, як ти можеш бути такою байдужою? Софія ж твоя рідна сестра! Бабуся через тебе засмучується, вона й так хвилюється за всіх нас!
— Олено, у мене теж є сім’я, — відповіла я. — Чому ніхто не думає про мої обставини? У Софії є брати, чому вони не допомагають?
— Ти завжди була такою впертою, — зітхнула тітка. — З тобою марно говорити.
Ця розмова стала останньою краплею. Я втомилася від постійного тиску й відчуття, що мої потреби нікого не цікавлять. Після цього я перестала відповідати на дзвінки від тітки й бабусі, а в соціальних мережах поставила їх у “чорний список”. Спочатку було важко — все-таки це рідні люди. Але з часом я відчула полегшення. Життя стало спокійнішим, без постійних докорів і вимог.
Минуло два роки. Я зосередилася на своїй сім’ї, роботі й друзях. Ми з чоловіком планували поїздку до Карпат, і я радісно ділилася планами з мамою. Але одного вечора вона раптом сказала:
— Анно, ну як так можна? Це ж твоя сім’я, твої рідні! Ти не можеш просто їх ігнорувати.
— Мамо, я не ігнорую, я просто захищаю свій спокій, — відповіла я. — Чому я завжди маю поступатися? Чому ніхто не питає, як мені?
— Але ж бабуся сумує, — наполягала мама. — І Софія теж. Може, спробуєте поговорити?
— Мамо, я не проти спілкування, але я не хочу, щоб мене змушували робити те, що мені не підходить, — сказала я. — Якщо Софія хоче, нехай сама зателефонує.
Мама зітхнула, але більше не наполягала. Я відчула, що вона мене розуміє, але все одно хоче, щоб сім’я була “як раніше”. Та чи можливо це?
Ці два роки без спілкування з бабусею й тіткою дали мені змогу переосмислити багато речей. Я зрозуміла, що люблю свою родину, але не хочу жертвувати своїм комфортом заради чужих очікувань. Софія, можливо, і не винна — вона ніколи прямо не просила мене про щось. Але чому вона завжди мовчить і дозволяє бабусі вирішувати за неї? І чому я маю відчувати провину за те, що живу своїм життям?
Іноді я думаю: може, варто зробити крок назустріч? Але що, якщо це знову закінчиться тими ж докорами? Я не хочу повертатися до того, від чого так довго відходила.
А як би ви вчинили на моєму місці? Чи варто відновлювати спілкування з рідними, якщо воно приносить більше стресу, ніж радості? Чи, може, краще залишити все як є, зберігаючи свій спокій?
Якщо ця історія торкнулася вас, поділіться нею з тими, хто, на вашу думку, теж її оцінить. Кожен ваш репост допомагає мені писати далі, а також дарує цій розповіді нове життя. Дякую за підтримку!
