«Антоне, де мої гроші?» — крикнула я в слухавку, але почула лише гудки. Я довірила йому всі свої заощадження, а він просто зник, залишивши мене з порожнім рахунком. І коли я побачила його сторінку в соцмережах, моє серце кольнуло.
Я віддала всі свої заощадження синові подруги, Антону, щоб він їх інвестував. Він обіцяв золоті гори, а я залишилася без копійки.
Кожного місяця я телефонувала, щоб дізнатися, чи є якісь новини. Можливо, я б і далі вірила його поясненням, якби через пів року він не перестав відповідати на мої дзвінки.
Говорять, що не можна довіряти свої гроші людям, яких не знаєш як облуплених. Але я довіряла Антону, бо знала його з дитинства. І все одно втратила все.
Мене звати Юля, мені 58 років, і я живу в невеликому містечку на Київщині. Уже тридцять років я товаришую з Надією Петрівною, моєю сусідкою з другого поверху. Ми не були нерозлучними подругами, але наші посиденьки за кавою чи чаєм стали традицією. Ми ділилися новинами, обговорювали серіали, сусідські плітки, а іноді й серйозніші теми — дітей, роботу, пенсію. Надія Петрівна завжди розповідала про свого сина Антона з такою гордістю, що я не могла не радіти за неї. Антон був її єдиною дитиною, і вона буквально світилася, коли говорила про його успіхи.
Антона я знала ще малим. Пам’ятаю, як він гасав у дворі, завжди з книжкою чи зошитом у руках. Хлопець був розумний, закінчив школу із золотою медаллю, вступив до київського університету на економічний факультет. Надія Петрівна не раз хвалилася: «Антон отримав грант на навчання за кордоном», «Антон влаштувався в круту IT-компанію», «Антон купив собі нову машину». Я слухала і думала: «От би й мені таку дитину». У мене дітей немає, тож я раділа за Надію Петрівну, хоч іноді її захоплення сином трохи дратувало.
Одного дня, коли ми пили чай у Надії Петрівни, вона раптом заговорила про новий проєкт Антона. «Юлю, він таке придумав! Каже, що зараз найкращий час інвестувати в зелену енергетику. Сонячні панелі, субсидії від держави, європейські гранти — це ж золоте дно! Потрібні тільки інвестори, і він обіцяє, що гроші повернуться з прибутком у 60% за три місяці!»
Я скептично глянула на неї. «Надіє Петрівно, звучить гарно, але що Антон із цього матиме?»
Вона махнула рукою. «Та яка різниця! Він щось там собі заробить, але головне — інвестори отримають прибуток. Антон усе прорахував, він же в нас розумник. Каже, що це безпрограшна справа».
«А скільки треба вкласти?» — спитала я, відчуваючи, як у голові зароджується думка.
«Точно не знаю, але можу сказати Антону, щоб він до тебе зайшов. Ти ж зацікавилася, правда? Я б сама вклала, але в мене таких грошей немає», — вона хитро посміхнулася.
Я задумалася. На моєму ощадному рахунку було 200 тисяч гривень — усі мої заощадження, які я роками відкладала на пенсію. Я не раз думала, що треба їх кудись вкласти, щоб не лежали мертвим вантажем. Інфляція ж не спить, а пенсія в мене невелика. «Якщо Антон справді може примножити ці гроші, — міркувала я, — то чому б не спробувати? 60% за три місяці — це ж 320 тисяч! З такими грошима я могла б нарешті відремонтувати квартиру чи поїхати кудись відпочити».
Через кілька днів Антон постукав у мої двері. «Доброго дня, Юліє Михайлівно! Як справи?» — він широко посміхався, тримаючи в руках ноутбук.
«Та нормально, Антоне. Розказуй, що там у тебе за проєкт», — я запросила його до кухні.
Він одразу перейшов до справи. «Юліє Михайлівно, я розробив бізнес-план. Зараз уряд активно підтримує зелену енергетику. Ми з командою хочемо встановити сонячні панелі на земельній ділянці у Вінницькій області. Є державні субсидії, є попит на електроенергію. Інвестори вкладають кошти, ми запускаємо проєкт, і за три місяці ви отримуєте свої гроші назад із прибутком».
Він відкрив ноутбук і почав показувати графіки, таблиці, якісь документи. Я, чесно кажучи, мало що зрозуміла. Там були якісь цифри, терміни типу «окупність інвестицій» і «енергетичний ринок». Але Антон говорив так упевнено, що я відчула: він знає, що робить.
«Антоне, а які ризики?» — спитала я.
Він засміявся. «Ризики мінімальні. Усе прораховано. Головне — встигнути зайти в проєкт зараз, бо субсидії скоро закінчаться. Чим більше ви вкладете, тим більший прибуток отримаєте».
«У мене є 200 тисяч. Це всі мої заощадження», — сказала я після паузи.
«Чудово! З такою сумою ми зможемо отримати 320-330 тисяч за три місяці. Я підготую документи, щоб усе було офіційно. Гроші можна переказати на рахунок компанії, я вам дам реквізити», — він виглядав дуже задоволеним.
«Переказати? Просто так?» — я трохи здивувалася.
«Юліє Михайлівно, не переживайте. Я принесу договір через тиждень, усе буде по-чесному. Ви ж мене знаєте, я не підведу», — він підморгнув.
Наступного дня Надія Петрівна прибігла до мене, сяючи від радості. «Юлю, я чула, ти з Антоном домовилася! Ой, ти не пошкодуєш, він у мене такий розумний! Усе зробить як треба».
Я посміхнулася. «Сподіваюся. Але, знаєте, трохи страшно. Учора віддала йому всі свої заощадження, а документів поки немає. Як у якомусь детективі».
Надія Петрівна спохмурніла. «Юлю, ти що, не довіряєш моєму Антону? Він же не якийсь шахрай! Ти його з дитинства знаєш, він у нас у дворі грався».
«Та ні, я довіряю, — заспокоїла я її. — Просто жартую».
І я дійсно довіряла. Антон завжди здавався мені порядним. Пам’ятаю, як ми з Надією Петрівною забирали його зі школи, як він розповідав про свої мрії стати бізнесменом. Через тиждень він приніс договір — товстий стос паперів із печатками й підписами. Я не дуже вникала в юридичні терміни, але виглядало все серйозно. «Ну, принаймні не за гарні очі віддала», — подумала я.
Через три місяці я зателефонувала Антону. Серце калатало від передчуття — я вже уявляла, як отримаю свої 320 тисяч.
«Юліє Михайлівно, є невеликі затримки, — його голос звучав спокійно, але я відчула тривогу. — Ми ще не отримали дозвіл на ділянку під сонячні панелі. Бюрократія, знаєте. Але все під контролем, за два місяці все вирішимо».
«Два місяці? — перепитала я. — Антоне, ти впевнений? Це ж мої заощадження».
«Усе буде гаразд, не хвилюйтеся. Я тримаю руку на пульсі», — запевнив він.
Я зітхнула і вирішила чекати. «Бізнес — це не город копати, там свої правила», — заспокоювала я себе. Але в душі заворушився неспокій. Це були всі мої гроші, відкладені на старість. Без них я залишилася б без подушки безпеки.
Через два місяці Антон знову годував мене обіцянками. Мовляв, дозвіл уже на підході, але потрібен ще час. Я не хотіла бути нав’язливою, тож дзвонила раз на місяць. Кожного разу він вибачався, розповідав про якісь нові проблеми — то з документами, то з постачальниками. Я слухала і намагалася вірити, але тривога зростала.а
Через пів року Антон перестав відповідати на дзвінки. Спочатку я думала, що він зайнятий, але після десятка неотриманих відповідей я запанікувала. Побігла до Надії Петрівни.
«Надіє Петрівно, я не можу додзвонитися до Антона! Минуло сім місяців, а грошей немає. Що відбувається?» — я ледве стримувала емоції.
Вона здивовано глянула на мене. «Юлю, та він у відпустці. Поїхав на море, відпочиває. Сказав, що повернеться через місяць і все владнає».
«Відпустка? — я аж підскочила. — Яка відпустка? Він мені нічого не казав! Надіє Петрівно, це ж мої заощадження, я не можу їх втратити!»
«Юлю, заспокойся. Антон не такий. Він усе поверне, просто почекай», — вона намагалася мене заспокоїти, але я бачила, що вона й сама не впевнена.
«Якщо він не поверне гроші, я піду в поліцію! — вирвалося в мене. — Це ж не жарти, Надіє Петрівно. Він узяв 200 тисяч і зник!»
Вона спалахнула. «Як ти можеш таке казати про мого сина? Ти що, звинувачуєш його в крадіжці? Юлю, я такого не терпітиму!» — вона вказала на двері.
Я повернулася додому, тремтячи від гніву й безсилля. У голові крутилися думки: «Як я могла бути такою наївною? Це ж усі мої заощадження! Що я робитиму на пенсії?»
Через кілька тижнів я дізналася від сусідів, що Антон справді поїхав за кордон, але не у відпустку, а на нову роботу в Польщі. Я була в подиві. Вирішила діяти. Спочатку пішла до юриста, якого порекомендувала знайома. Він переглянув мій договір і похитав головою. «Юліє Михайлівно, цей документ — фільчина грамота. Жодних юридичних гарантій. Ви віддали гроші, не перевіривши компанію».
Я відчула, як земля йде з-під ніг. Але юрист порадив звернутися до поліції, а також спробувати поговорити з Антоном через соцмережі. Я написала йому в месенджері, але він мене заблокував. Тоді я пішла до Надії Петрівни ще раз.
«Надіє Петрівно, я не хочу сваритися, але ваш син мене обдурив. Я звернуся до поліції, якщо він не поверне гроші», — сказала я спокійно, але твердо.
Вона заплакала. «Юлю, я не вірю, що Антон таке зробив. Він мені казав, що проєкт іде, просто потрібен час. Дай йому шанс».
Я не знала, що думати. Може, Надія Петрівна справді не знала правди? А може, вона просто захищала сина? Я вирішила дати їй час, але паралельно подала заяву до поліції. Слідчий сказав, що таких справ багато, але шанси повернути гроші невеликі, якщо Антон за кордоном.
Минуло вже півтора року. Поліція розслідує справу, але прогресу мало. Надія Петрівна зі мною майже не спілкується — їй соромно, чи, може, вона ображається. Я залишилася без заощаджень, із маленькою пенсією і відчуттям, що мене зрадили люди, яким я довіряла. Іноді я думаю: може, я сама винна? Треба було перевірити документи, не поспішити. Але ж Антон був «своїм», я знала його з дитинства.
Ця історія навчила мене одного: довіра — це добре, але перевіряти треба завжди. Я досі сподіваюся, що Антон повернеться і пояснить усе. Або хоча б поверне мої гроші. Але що робити, якщо цього не станеться? Як жити далі, коли всі заощадження втрачені? І чи варто мені пробачити Надію Петрівну, яка, здається, досі вірить у невинність свого сина?
А що б ви зробили на моєму місці? Чи варто боротися до кінця, чи краще відпустити ситуацію і рухатися далі?
