fbpx
життєві історії
Антоніна, побачивши дві яскраві смужки, відчула, як волосся на голові заворушилося і піднялося дибки: їй 52, не заміжня, а тут таке. Рішення визріло миттєво. Ранком поїхала до доньки в село: – Надю, прошу, візьміть і виростіть дитинку! Своїх же все одно не маєте…

Антоніна, побачивши дві яскраві смужки, відчула, як волосся на голові заворушилося і піднялося дибки: їй 52, не заміжня, а тут таке. Рішення визріло миттєво. Ранком поїхала до доньки в село:

– Надю, прошу, візьміть і виростіть дитинку! Своїх же все одно не маєте…

…Надія вдалася не в матір.

Антоніна – та діяльна, заповзятлива. Рано овдовіла, заміж більше не виходила, обравши вільні, періодичні стосунки, комфортні і не обтяжливі.

Опинившись у потрібний час у потрібному місці, відкрила у 45 свою справу: косметологічний салон. Бізнес добре пішов, слава Богу! Дочку, Надійку, виростила.

Хоч і сама, та дала донечці все, що треба: і увагу, і любов, і завжди нові одяг-взуття, і освіту вищу.

Правда, хотіла Антоніна, щоб Надя юристом стала, бо це перспективно і заробіток завжди дає така професія на рівні. Але дочка обрала освітянський шлях, філологію, стала вчителькою української мови і літератури.

Вийшла заміж за свого Марка – і в село з ним, де зятеві від діда-баби у спадок будинок зостався. Вони там лад навели, ремонт зробили. Та й живуть тихенько. Надя у школі працює, у Марка – магазин автозапчастин на ринку у райцентрі.

…Так, Надя не в матір пішла. Надя ніколи не мала хисту до підприємництва, та й в чоловіків не користувалася такою популярністю, яку завжди мала Антоніна.

В університеті, на третьому курсі, покохалися вони з Марком, обоє аж схожі один на одного, немов брат і сестра: чорняві, спокійні, чисті.

Одружилися без всіляких гучних гулянь і поїхали собі в село, у Марків будинок ремонт робити й жити-поживати у злагоді.

От тільки п’ять років вже минуло з дня весілля, а діточок, таких бажаних, Господь ніяк не посилає.

…Субота, ранок, Надя вийшла за звичкою на траві зеленій босоніж постояти – а тут мати різко гальмує машину, паркується, влітає у двір.

…Та поїздка на конференцію косметологів у Прагу – і де вона взялася на Антонінину голову?

Після заходів і фуршету, після двох келихів шампанського пішла прогулятися прекрасним містом…

Стояла на мосту, милувалася Влтавою у вечірніх вогнях…

А він просто підійшов і обняв її нахабно за талію. Незнайомець виявився чехом, предки якого колись емігрували з України. Він так чарівно вимовляв українські слова… А Антоніна вже півроку, як востаннє відчувала чоловіче тепло…

Вранці, поки Матіас ще спав, Антоніна тихесенько забралася з готельного номера: не хотіла руйнувати реальністю казку цієї ночі… Відносини на відстані – точно не її, пробувала вже. Нехай все лишиться тут і в солодкому спогаді.

…А спогад он чим обернувся.

На кухні за ранковою кавою Антоніна все дочці як на сповіді виклала.

– Надю, прошу, візьміть і виростіть дитинку! Своїх же все одно поки не маєте… Я виношу, як Бог дасть, а далі… Ну ти ж розумієш, як це мені не вчасно: вік, бізнес… Та що я пояснюю… А не народжувати – то ж гріх, знаєш який… Я ж допомогати буду, найкращою бабусею стану! Я і з Марком сама можу поговорити, якщо хочеш…

Точно як в тих серіалах, мостила собі Надя живіт, а на останніх місяцях Антоніна їй дістала накладний, кругленький, точнісінько як справжній.

…У пологовому обласного центру, де народила Антоніна, все вирішили швидко: відмова, усиновлення – і повернулися в село Надя з Марком з маленькою Вірочкою. Щасливі.

А через два роки Надя нарешті завагітніла.

Народився у Віри братик, Ярославчик.

Так і ростуть разом.

Кожної нагоди, на всі вихідні і свята мчить Антоніна до дочки і зятя в село.

Дивиться на онучат, і радіє, і водночас сльози ковтає мовчазні. І щаслива – і гірке те щастя на смак, наче полин… Але ж її вибір, свідомий.

В неї – вік, бізнес, мужчина ось три місяці, як з’явився. Позитивний, добрий. З таким і старіти вже можна, заспокоїтися.

…Дивиться на малечу Антоніна, мовчить. Пообіцяла ж Наді й Марку, що Віра для неї назавжди – онука…
Так правильно, так сама вирішила, коли ті смужечки яскраві побачила…

“Можливо, тільки тоді Надю попрошу сказати Вірочці правду, коли йти з цього світу буду… – іноді ні-ні, та й подумається Антоніні. – Можливо, тільки тоді…”

Автор – Альона Мірошниченко.

Спеціально для видання Ibilingua.com.

Передрук заборонено.

Фото ілюстративне, psychologies

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!